Нехай мене звуть Ґантенбайн

Я пригадую:

Про дальші події мені хтось розповів, — про все, що справді сталося з ним... З ним були приязні, казав він, виявляли розуміння. Він сидів на сцені, здригаючись за лаштунками надвечір’я. Завіса була піднята, але партер — порожній і темний, тільки спинки стільців блищали в тьмяному світлі дня, що сіялося над гальоркою, в оркестровій ямі теж пусто. А де ж робоче освітлення? Його ще не вмикали, поки що прийшли лише робітники сцени. Поліцай, у чорних чоботях і круглому шоломі, злякавшись, бо вперше в житті опинився на сцені, не наважувався сісти, хоча на стільці, поставленому, наче в коронаційній залі, він, коли нарешті запалили світло, якого не бракувало, все-таки видавався жалюгідним і поглядав угору на софіти. В залі відчинилися двері, зайшла прибиральниця, він звелів їй вийти, а втім, більше не мав ніякої роботи. Походжати по сцені, щоб скоротити чекання, він боявся. Не наважувався й на розмову з голим чоловіком, хоч у залі, як уже сказано, не було нікого, навіть прибиральниці; гортав свій службовий блокнот і сидів плечима до партеру, що вочевидь непокоїв його. Один робітник сцени приніс нарешті голому, що тремтів від холоду, костюм, який тхнув камфорою, здається, якийсь плащ, і хотів дізнатися, що сталося, але поліцай, заклавши великі пальці за пояс, мовчки спровадив його. Голий подякував, слова були ввічливо-буденні. Плащ був небесно-блакитний із золотими китичками — королівська мантія з підкладкою з дешевої мішковини. Ноги йому боліли, вони бігли по гудрону, гудрону з дрібненьким щебенем. Згодом з’явився добродій у цивільному, що всупереч сподіванням не запитував про персоналії, він, здається, був поінформований. Усе відбувалось у буденному ритмі. В машині — не кареті швидкої допомоги, але з водієм у шапочці з гербом міста — розмовляли про погоду й катастрофічні наслідки фену; попереду в машині сиділи: шофер у шапочці й отой водолаз, що поклав свого шолома на коліна, тепер він мав неймовірно маленьку голову, обидва мовчали; позаду — інспектор (саме так звертався до нього водій) і чоловік у королівській мантії з золотими китичками, але босий. Чому він забіг саме до театру, невимушено запитав інспектор, але урвав сам себе, запропонувавши сигарету. Чоловік у королівській мантії похитав головою. Їхали не до кантональної лікарні, а в напрямі університетської ортопедичної клініки «Balgrist», не згадуючи, звичайно, про мету подорожі; згодом на Кройц-плацу стало зрозуміло, що до нього ставляться як до психічнохворого. Коло ресторану «Burgwies», після мовчазної поїздки від самого Кройц-плацу, він запитавши лікар робитиме обхід ще сьогодні, й повторив це саме запитання, коли сидів у передпокої навпроти молодого асистента, що, здається, не завдав собі клопоту дивуватися його небесно-блакитній мантії з золотими китичками. Це означало, що невдовзі привезуть його одяг. Знову приязність, яка заходить так далеко, що уникають називати своє ім’я. Професора ще немає. Задля розмови з ним треба почекати, казав асистент, такого йому ще не траплялося, і йому вірили, бо, поки немає професора, слід вірити навіть асистентові (знову-таки з руками в кишенях білого халата). Він хотів крикнути, сказав хворий, і був при цьому абсолютно спокійний, розважливий, увічливо-буденний. Коли він мив руки, замащені гудроном і кров’ю, і коли витирав їх, побачив себе в дзеркалі й злякався костюма: бракувало тільки корони. Це знову-таки означало, що невдовзі привезуть його одяг. Потім він ще раз сказав, що хотів крикнути. Це повідомлення взяли до уваги. Крикнути? Він кивнув головою, атож, настирливо, мов німий, що гадає, ніби його розуміють. Навіщо крикнути? Цього він не знав.

То було наче падіння крізь дзеркало, більше він нічого не знав, коли знову прокинувся, падіння, немов крізь усі дзеркала, а потім, майже одразу, світ знову склався докупи, немов нічого не сталося. Йому теж нічого не сталося.