Нехай мене звуть Ґантенбайн

Я сидів у якійсь квартирі — своєму помешканні... Я давно не заходив до нього, відколи ще жив у ньому; бачив рештки бургундського в пляшці, острівець плісняви на оксамитно-червоному вині, далі рештки хліба, але твердого, як цеглина. В холодильнику (я зазирнув туди, не відчуваючи голоду) скрутилася шинка, висохнувши на холоді й майже почорнівши, а ще трошки сиру, порепаного, мов кора на дереві, зеленавого, і склянка з вершками, які вже не течуть, а в мисці ще плавали каламутні рештки компоту, абрикосове баговиння. Далі банка гусячої печінки. Припаси для мумії? Не знаю, чому я не викинув їх у сміттєве відро... Я сидів у плащі й капелюсі, бо надворі йшов дощ. Сидів на бильці м’якого крісла й грався з коркотягом. Коркотяг лишався коркотягом, стандартом, хатнім знаряддям у стилі своєї доби. Я бачив: хтось згорнув наші килими, скропив камфорою, згорнув і обв’язав навколо, віконниці зачинені від дощу, сонця та вітру, від літа і зими; я не відчинив їх. Усі м’які меблі накриті білою тканиною. Виникало комічне враження, ніби тут удають таємне судилище. Або влаштували поминки, як у країні з чужими звичаями. Бачу, що навіть попільничка порожня, і не просто порожня, а навіть вимита, щоб не тхнула гниллю... Я й далі сиджу в плащі й капелюсі, з руками в кишенях штанів. Пахне порохом і мастикою для підлоги. Про осіб, які колись жили тут, безперечно відомо: одна чоловічої статі, а друга жіночої. Я бачу блузи в шафі, трохи жіночої білизни, що вже не влізала до валізи або вийшла з моди, з другого боку — краватки, три жалюгідні чоловічі зимові куртки, дві літні, внизу стоїть взуття, під шнурок, немов для переклички, деяке з колодками всередині. Чому взуття без ніг таке огидне? Я взяв одну жіночу туфлю, барвисту й легеньку, мов квітка, еге ж, я понюхав її. Вона пахла шкірою, більш нічим. Я затримав віддих, перелякавшись, наче злодій, і слухав. Зараз хтось прийде! Таж міг хто-небудь подзвонити у двері, можливо, торгівець, який не знає, що тут уже ніхто не живе. Я прислухався з туфлею в руці: мені б не хотілося бути вдома. Крім крана на кухні, з якого завжди капала вода, всюди панувала тиша. Як у Помпеях. Мовчав і телефон. Я бачив: з нього витягли штекер. На жаль, я не мав із собою сірників. Як тихо, коли не куриш! Надворі міська вулиця, сигналять машини, а тут, за зачиненими віконницями, де я сиджу в плащі й капелюсі на бильці прикритого білою тканиною м’якого крісла, поки надворі йде дощ, тут, як у Помпеях: усе на місці, тільки зник час. Як у Помпеях: можна походжати по кімнатах із руками в кишенях штанів та уявляти собі, як тут жили колись люди, перше ніж їх присипав гарячий попіл. Та й відлуння кроків (адже килими згорнені) таке, як у Помпеях...

Хтось і справді подзвонив.

Я не відчиняв...

Добродій із моїм прізвищем виїхав.

Я марно сидів у плащі й капелюсі та незапаленою люлькою в роті; я не міг собі уявити, як тут колись жили люди; міг уявити собі їхнє життя ще меншою мірою, ніж життя в Помпеях, хоча її синій халат і досі висів у ванні... Мабуть, краще, що я не маю сірників, досить лише уявити собі, як чоловік, що тут жив, запалює сірник, прикриває його долонею, щоб розгорівся вогник, і підносить до штори, перший, другий, третій, четвертий, п’ятий, штора не горить, полум’я нема й сліду, тканина тільки морщиться, блимає, смердить, ламповий абажур теж не спалахує миттю, лише тліє і стає дірою з бурими краями, сміхота, треба мати бензин, полити бензином штору, тоді вона справді візьметься полум’ям, м’яке крісло, килими, книжки, одяг, із самими сірниками тут нічого не вдієш, така спроба була б сміховинна.

Я куплю собі новий одяг, і водночас знаю: це нічому не зарадить, лише у вітринах він видається іншим. Тільки-но продавець принесе речі в кабінку, а потім делікатно зникне, щоб я приміряв їх, я знаю, який вони матимуть вигляд через три місяці. Але ж не можна ходити голим по світу, і тому я змушую себе, кручуся перед трельяжем і перевіряю покрій, який у вітрині мені трохи сподобався. Я, власне, купую лише на догоду продавцеві, втішеному, поки я розглядаю свою потилицю, що нічого не треба підправляти; я поспіхом купую, і так щоразу. Навіть хвилини, коли кравець із подушечкою для шпильок у руці послужливо присідає і професійно позначає крейдою, наскільки я відхиляюся від готового виробу, є мукою для мене. Я вже знаю: дешевий чи дорогий, англійський, італійський чи вітчизняний — нічого не міняється, завжди з’являються однакові складки на тому самому місці.

Інше життя?..

Я уявляю собі: