Нехай мене звуть Ґантенбайн

Я зайшов, пополудні я просто зайшов до крамниці й зупинився. «Бажаєте чогось?» Я мовчав, немов не розуміючи швейцарського варіанта німецької мови. Я роззирнувся: окуляри, лупи, підзорні труби, найрізноманітніші окуляри, пенсне, театральні біноклі, але передусім окуляри. Предмет моїх бажань уже кілька тижнів лежав у вітрині (праворуч) на Фраумюнстерштрасе. А втім, білява дівчина переклала сформульоване діалектною говіркою запитання про мої бажання спершу англійською мовою, а потім німецькою літературною, щоправда, не дуже впевнено, й мені вистачило кивань головою, щоб показати, що я маю терпець або принаймні манери. (Я вважав за краще вступити в свою роль як німець. Я завжди відчуваю, ніби граю роль, коли розмовляю німецькою літературною мовою, і тому менше бентежився. Моя англійська мова була б убога, її б вистачало тільки на те, щоб мене більш-менш зрозуміли. Ну, а про французьку мову йшлося ще менше: я пасував перед кожним французом, і то тільки тому, що він розуміє рідну мову.) Отже, я стояв у крамниці, поки дівчина клопоталася дамою, яка щоразу, коли їй чіпляли на носа нові окуляри, витягала шию, мов пташка, ковтаючи воду, й лише сподівався, що до крамниці зараз не зайде ніхто з моїх знайомих. Дама, американка, щоразу розчаровувалася, стаючи з новими окулярами перед дзеркалом, і, здається, не могла наважитися ходити такою, якою її показувало дзеркало, ті вагання могли тривати ще довго. Я мав час ще раз обміркувати свій задум, але рішучості не втрачав. Коли дівчина нарешті обслужила мене, це сталося без вияву недружніх почуттів до американки, бо дівчина ненастанно показувала, що обслуговує співвітчизника лише мимохідь. Отже, я бажав, — чому я затинався? — сонцезахисних окулярів. Будь ласка! Я бачив, як вона простягає мені окуляри й водночас розмовляє з американкою, подає цілу крамницю, справжній арсенал окулярів від сонця, але вони не задовольняли мене. Що я сказав? Дівчина в білому, нікудишня продавщиця, але вбрана як науковець, заявила, що трохи темніших немає, бо інакше людина взагалі нічого не побачить, а ті, що пан бачив на вулиці у вітрині, вже не сонцезахисні окуляри, пояснила вона, а окуляри для сліпих. Я попросив показати їх. Дівчина здивувалася, — тим часом американка нарешті вирішила, і її годилося провести до дверей якомога люб’язніше, бо ж вередлива клієнтка нічого не купила, — але цей подив швидко минув, коли вона далі обслуговувала мене вже як єдиного клієнта; прямо вона не відмовлялася продати окуляри для сліпих, а насправді й далі пропонувала сонцезахисні окуляри, наче покупець лише пожартував; одні навіть пасували до мого обличчя, аж поки мені урвався терпець, і я навпростець сказав, чого хочу: не чого іншого, як чорних окулярів для сліпих. Будь ласка. Слід сподіватися, що не вийде господар, щоб самому розібратися з особливим випадком. Хтозна, чи не треба мати довідку від лікаря! Зрештою мене обслужили згідно з моїм бажанням і повідомили, що окуляри для сліпих — лише декорація, яка приховує сліпі очі, й тому вони такі темні; я запитав про ціну. Чи добре сидять на мені окуляри, запитала дівчина в білому, тепер сіра, як попіл, бузково-сіра, й доторкнулася мені до скронь, тож я раптом близенько побачив її обличчя й м’які повні губи, тепер сині, як стигла слива, а навколо раптом звечоріло, потемніло, впали сутінки, затьмарилося сонце. А втім, ще був ранок, я чув, голоси-бо отак лунають лише ясного ранку. Я бачив тепер сонце, як у далекому дитинстві, коли дивився на нього крізь закіптюжений шматок скла: матове, набагато менше, ніж здавалося, без віночка проміння, жовтаве, а то й сіро-біле, наче нестиглий абрикос абощо, але з металевим відтінком. Окуляри сидять чудово, відповів я. Вона перевірила ще раз, тож я знову побачив її губи, як сливи. Близькі до поцілунку. Я вже ніколи не цілуватиму, думав я, матеріал, з якого зроблені губи, видається надто чужим. Я вдихав її парфум і бачив зблизька її коси, чорно-зелено-сині, мов півнячі пір’їни, та шкіру, жовту, наче безсмертки. Поглянути на себе в дзеркало я не наважився і зняв окуляри: жодного сліду сутінків, ранок, за вікном вулиця, люди, барвиста бляха машин, сонце, вітрини, вулиця, осяяна сонцем, усе, як і завжди, церква фраумюнстер із передзвоном об одинадцятій годині та чайками. На щастя, прийшов наступний покупець, і, поки дівчина в білому на хвилинку вибачилася, щоб підійти до нього, я знову вдягнув окуляри. Я бачив свою руку, свою плоть, наче не з’їдений вчасно марципан, що тепер струхлявів і посірів. У дзеркалі, так, я ще бачу, що це не двері на вулицю, а дзеркало, я бачу чоловіка з моєю поставою і не знаю, чи той чоловік у дзеркалі, очі якого годі роздивитися, впізнає й мене. Коли я підступаю ближче, щоб побачити його очі, він теж підходить до мене, мов сліпий, що не відходить убік, немов хоче пройти крізь мене, — але я вже зняв окуляри зі свого обличчя. «Прошу!» — кажу я і даю гроші...

Початок був би зроблений.

Що далі?

Звичайно, треба мати й ціпка...

Я уявляю собі: