Нехай мене звуть Ґантенбайн

Із чоловіком стався нещасний випадок, наприклад, дорожньо-транспортна пригода, в нього різана рана на обличчі, що не становить небезпеки для життя, але існує небезпека, що він утратить зір. Він знає про це. Він довго лежить у лікарні з зав’язаними очима. Він може розмовляти. Може чути: птахів у парку перед відчиненим вікном, інколи літаки, крім того, голоси в кімнаті, нічну тишу, дощ на світанку. Може нюхати: яблучний сік, квіти, гігієнічні засоби. Може думати, що завгодно, і таки думає... Одного ранку пов’язку зняли, і він бачить, що бачить, але мовчить, не каже, що бачить, нікому й ніколи.

Я уявляю собі:

Його життя відтоді, коли він удає сліпого, прикрившись окулярами, його стосунки з людьми, які не знають, що він бачить їх, його можливості в товаристві, професійні можливості, які з’являються завдяки тому, що він не признається, що бачить; життя як гру, його свободу завдяки таємниці й т. ін.

Нехай його звуть Ґантенбайн.

Я приміряю оповідки, наче одяг!

Я сиджу в сільському готелі.

Мені пощастило, я міг би тепер не тільки загинути, а й бути винним у смерті одинадцятьох дітей, не підлягаючи покаранню, а натомість сиджу в сільському готелі й замовив собі вишнівки, тоді як машина (навіть не моя, а машина Бурі) стоїть у гаражі й чекає на запасні частини; мені страшно подумати, що могло б статися...

Мені пощастило.

Уже й не пам’ятаю, про що думав, коли з погаслою люлькою в роті я спокійно, не втомлено, а спокійно, тримаючи кермо обіруч, уважний і пильний очима, а думками витаючи десь-інде, їхав на повороті шосе й навіть не гадав, що десь, можливо, раптом трапиться ожеледь. (Можливо, я думав про вечір у Бурі.) Я їхав не швидше за шістдесят кілометрів, що підтвердили й свідки, і доти на всій дорозі я ще не бачив ожеледі, жодного її сліду. (Можливо, я думав про своє запрошення до Гарвардського університету...)

Сніг тепер уже не падає.

Я пив вишнівку.

Як і завжди, коли ставалося що-небудь, я, приголомшений, запитував себе, чи не вигадав я те все, немов розгадавши, а то й викрививши дійсність: я раптом опинився серед гурту свідків на сільському майдані й, нахиляючись для розмови з автомеханіком, що заліз під машину, вже припустив, що саме я, не хто інший, як я, вбив кільканадцятьох бернських школярів. Я бачу їх, дітей із червоними зимовими щічками і хмаринками пари в холодному повітрі, вони живі. Якби я вбив їх, це однаково видавалося б мені не менш неймовірним; я був би тим самим, що й тепер, а водночас іншим, і стою тепер серед кільканадцяти бернських школярів, що витріщаються, базікають і живуть, очевидці нещасного випадку з певною датою і місцем, щасливі з приводу незвичайної події, веселі, аж поки шкільний дзвінок...

Я замовив собі другу склянку вишнівки.

Десята година, вівторок, а от яке число...

Тепер механіки вже цілу годину лагодять автомобіль, що, до речі, й не мій; школярі здогадалися: удар по осі, пом’ятий обід, можливо, доведеться міняти навіть підшипник. Тут я не дуже тямлю. Думка, що доведеться ночувати, лякає мене, а втім, це звичайний сільський готель. Я ще й досі не скинув плаща, сиджу й намагаюся читати газету (можна поїхати й залізницею, щоб не ночувати тут; розклад руху та інформація про місцеве транспортне сполучення висять на дверях туалету), смокчу люльку, а тим часом в Алжирі (читаю я) закатували...

Отаке, значить, сталося.

Коли я знову читаю, що сталося в Алжирі чи деінде, і коли на мить можу уявити собі описані події, вже не існує нічого іншого, а уявлену картину я насилу витримую. Я готовий до будь-яких дій. Натомість сиджу, читаю стару газету й витримую. Бездіяльний... Я чекаю на запасні частини для машини, що, до речі, й не моя.

А ось уже й спогад

(поки в Алжирі катують):