Читаем Нехай мене звуть Ґантенбайн полностью

Коли нарешті прийшла молода медсестра-латишка (її звали Ельке), то побачила пусте ліжко: хворий сам собі дозволив прийняти ванну. Він спітнів, а оскільки хотів скупатися, стояв голий у хмарі водяної пари, коли почув її докори, проте не бачив її, а Ельке обурилася й заявила, мовляв, він не знає, що чинить. Потім зачинила вікно, і, коли сірий туманець, що вкрив навіть дзеркало, мало-помалу розвіявся, хворий раптом збагнув, що він голий, і розсміявся. Він повинен лягти в ліжко, наполягала вона, слід одразу закривати кран, і нехай він не чинить, що йому заманеться, але голий чоловік заступав їй шлях і, тієї миті нічого не маючи напохваті, щоб закритися від дівчини, зарадив собі жартом: «Я Адам!» Але її ці слова не розсмішили. А хворий і сам не знав, чого він сміявся. Чому він захотів купатися такої пори, запитала вона професійно, та ще й без дозволу лікаря? Потім проворно дістала з шафи махрового рушника, щоб покласти край безглуздій ситуації, мовчки подала хворому, щоб той не замерз, а він приглядався до Ельке так, наче побачив її вперше. Дівчина з водяво-сірими або зеленавими очима. Він узяв її за плечі. Дівчина з русявими косами й завеликими зубами. «Що ви коїте!» — скрикнула вона, а він тим часом, узявши її руками під пахви, чув лише власні слова: «Я Адам, а ти Єва!» Ці слова звучали ще як жарт, і вона не наважилася гукати в лікарні серед ночі на поміч, а просто схопилася за ручку дверей, а другою рукою відбивалася від божевільного, але раптом злякалася, коли він обережно зняв з її голови чепчик, синенький із червоним хрестом. Її обличчя він знав уже кілька тижнів, а от коси були чимсь новим, русяві, тепер розпущені й сплутані. Він не хотів скривдити Ельке, а тільки приказував: «Я Адам, а ти Єва!» — і міцно тримав за коси, тож вона вже й головою не могла ворухнути. «Ти чуєш мене?» — запитав він. Їй треба було лише усміхнутися, — їй, Єві, як сестрі на нічному чергуванні, селянці-студентці з Балтійського узбережжя із зеленими очима і конячими зубами, тільки всміхнутися, щоб знову повернути все до жарту. Але вона прикипіла до нього очима. Він, здається, не розумів, що він голий. Вона вже не пручалася, він не відчував її ударів, а боролася тільки за свій блакитний чепчик, прагнула повернути його, але марно, хоча тим часом у коридорі вже з’явився черговий лікар. А хворий повторював — адже лікар, звичайно, взагалі не розумів, що діється, — мов учитель, який намагається щось утовкмачити: «Я Адам, а ти Єва, я Адам, а ти Єва!» — і Ельке тим часом, безпорадна, немов перед п’яним, накричала не на нього, а на лікаря: чому він стоїть і не допомагає їй. Але ж із нею нічого не сталося. Лікар, з руками в кишенях білого халата, не ворушився і всміхнувся, непевний, чи відповідає він за це неподобство; такий собі вуайєр, хоч і мимоволі. Що він мав діяти? Тільки тоді, коли голий помітив, що вони, дарма що Адам і Єва, не самі в коридорі, й підступив до лікаря, той уже не всміхався, але й далі не виймав рук із кишень білого халата. «Хто ви?» — запитав голий, наче ще ніколи не бачив того лікаря. З руками в кишенях білого халата, який відрізняв його від голого, лікар утнув штуку, ще гіршу за усмішку: назвав голому своє ім’я. По-дружньому. Саме тієї миті хворого й понесло. Без вороття. Ельке, позбувшись загрози, зібрала коси на голові. «Ви чорт!» — проказав хворий, і аж тоді лікар нарешті витяг руки з кишень білого халата, схопився за поренча сходів і задкував крок за кроком. «Ви чорт!» — казав голий, але не кричав, хоча промовляв твердим голосом, бо білий знову зупинився й начебто хотів заговорити: «Ви чорт, чорт!» — а тим часом Ельке, знов у безглуздому чепчику на русявих косах, спробувала заспокоїти хворого, але марно. А він, голий, навіть не думав повертатися до палати. Він хотів сісти в ліфт, якого, проте, не було на цьому поверсі, тож, не мігши довго чекати, шугнув сходами вниз, повз лікаря, і то так несподівано, що лікар і Ельке тільки зиркнули йому вслід... За дві хвилини, бо ж його вочевидь не затримав спантеличений воротар, він і справді опинився на вулиці, на яку не ступав кілька тижнів, проминав людей під блискучими парасольками, що якраз чекали автобуса й не йняли віри своїм очам: голісінький чоловік, незважаючи на дорожні знаки, навскіс переходить вулицю і йде в бік університету. Посеред вулиці, зупинившись, він став накручувати годинник, єдину річ, яку мав на собі, тож один водій, молодий пекар із люлькою, був змушений зупинитися, він вийшов з машини, поковзнувся на мокрому брукові й упав, а голий перелякався і раптом пустився бігти, хоча ніхто не гнався за ним. Навпаки, люди сахалися, зупинялися й дивилися йому вслід. Проте йому здавалося, ніби його переслідують. Ще коло університету він був змушений звести дух, нагнувся і вперся руками в бліді коліна, а потім знову випростався, підносячи та опускаючи руки через сторони, немов виконував гімнастичну вправу, і то довго, бо засапався. На щастя, накрапав дощ. Він не знав, у чому полягає це щастя, але відчував його. Він знав, що він не Адам, знав, де він перебуває: в Цюриху, при своєму розумі, але голий, тож тепер знову треба бігти, якомога вимахувати ліктями. Він не знав, чому він голий і як дійшов до такого стану. Згодом поправив, не зупиняючись, окуляри й помітив, що він голий, тільки побачивши, як бовтається член. Отож далі, якомога вимахувати ліктями. Якби не голий, він би вже виснажився. Отож далі. Бережучи силу, він мчав уперед, хоча йому хотілося б податись у ліси; отже, він біг у місто. Аж ось об’їзд, червоний сигнал, колонна машин, які не хотіли їхати до Єрусалима, обличчя за сновиганням двірників, поки голісінький, нічим не прикритий чоловік пробирався між лискучої бляхи: він не може чекати, якщо не бігти, людина ще голіша. Отож далі, повз поліцая-регулювальника, що, не ймучи віри своїм очам, застиг у будці з випростаною рукою. Голий, немов звір, знаходив, куди йому краще бігти, й забіг на будівельний майданчик, «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО», і тут знову перепочив за парканом, але недовго, його знову поривало бігти та й бігти. Куди? Промчав крізь громадський парк, такої ранньої пори ще безлюдний, тим паче дощило, він міг би там сісти на мокру лаву, і ніхто б його не тривожив, цієї пори всі лави порожні, непокоїла тільки власна оголеність, яка не наснилася йому, о ні, він бачить її, тільки-но припинивши бігти. Тут немає пробудження, як після сну. Він голий, блідий, із чорним волоссям у паху і членом, в окулярах і з годинником на руці. Він знесилів і засапався, але на мить щасливий, у нього земля між пальцями ніг, трава між пальцями ніг, він біжить повільніше, але не зупиняється, здригається від задишки, немов його шмагають батогом, повільно й дедалі повільніше, щасливий, мов ковзаняр, упершись руками в боки, мов ковзаняр, що спокійно виконує петлю, біжить він по громадських газонах, повертає то ліворуч, то праворуч, обминаючи платани перед собою, й мимоволі сміється: «Я Адам, а ти Єва!» Тільки вже не каже цих слів, бо й далі біжить і знову перетинає вулицю, якомога вимахуючи ліктями, аж поки побачив поліцію, вона їде не ззаду, а спереду, два мотоциклісти, і тут він сміється, вони гадають, ніби він дасться їм у руки, а вони зупиняють свої чорні машини коло найближчої бровки, опускають підставки, смикають мотоцикли назад, щоб вони стали на них, а потім ідуть йому назустріч, двоє чоловіків у чорних шкіряних куртках, чоботях і шоломах, споряджені, мов для занурення в глибини, незграбні, тож, поки вони знову сіли на чорні мотоцикли, поки запустили мотори, поки, впершись чоботом у брук, рушили з місця, він уже добіг до сходів, на які мотоциклам не вибратись. Тепер біжить саме його тіло. Знайомі двері з латунною табличкою замкнені. Отже, знову на шосе, наче він прагнув полегшити їм завдання, він біжить, біжить підтюпцем, аж поки чорні мотоцикли кружним шляхом знову наздогнали його, один ліворуч, другий праворуч, його тішить цей супровід, крики, що він повинен зупинитися, вони, здається, забули, що він голісінький...

Перейти на страницу:

Похожие книги

12 великих трагедий
12 великих трагедий

Книга «12 великих трагедий» – уникальное издание, позволяющее ознакомиться с самыми знаковыми произведениями в истории мировой драматургии, вышедшими из-под пера выдающихся мастеров жанра.Многие пьесы, включенные в книгу, посвящены реальным историческим персонажам и событиям, однако они творчески переосмыслены и обогащены благодаря оригинальным авторским интерпретациям.Книга включает произведения, созданные со времен греческой античности до начала прошлого века, поэтому внимательные читатели не только насладятся сюжетом пьес, но и увидят основные этапы эволюции драматического и сценаристского искусства.

Александр Николаевич Островский , Иоганн Вольфганг фон Гёте , Оскар Уайльд , Педро Кальдерон , Фридрих Иоганн Кристоф Шиллер

Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги
Дитя урагана
Дитя урагана

ОТ ИЗДАТЕЛЬСТВА Имя Катарины Сусанны Причард — замечательной австралийской писательницы, пламенного борца за мир во всем мире — известно во всех уголках земного шара. Катарина С. Причард принадлежит к первому поколению австралийских писателей, положивших начало реалистическому роману Австралии и посвятивших свое творчество простым людям страны: рабочим, фермерам, золотоискателям. Советские читатели знают и любят ее романы «Девяностые годы», «Золотые мили», «Крылатые семена», «Кунарду», а также ее многочисленные рассказы, появляющиеся в наших периодических изданиях. Автобиографический роман Катарины С. Причард «Дитя урагана» — яркая увлекательная исповедь писательницы, жизнь которой до предела насыщена интересными волнующими событиями. Действие романа переносит читателя из Австралии в США, Канаду, Европу.

Катарина Сусанна Причард

Зарубежная классическая проза
12 великих комедий
12 великих комедий

В книге «12 великих комедий» представлены самые знаменитые и смешные произведения величайших классиков мировой драматургии. Эти пьесы до сих пор не сходят со сцен ведущих мировых театров, им посвящено множество подражаний и пародий, а строчки из них стали крылатыми. Комедии, включенные в состав книги, не ограничены какой-то одной темой. Они позволяют посмеяться над авантюрными похождениями и любовным безрассудством, чрезмерной скупостью и расточительством, нелепым умничаньем и закостенелым невежеством, над разнообразными беспутными и несуразными эпизодами человеческой жизни и, конечно, над самим собой…

Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше

Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги