Нехай мене звуть Ґантенбайн

Холодний і сухий сніг, що навряд чи затримується на асфальті, легенький сніговий пил, який здіймається вихором за кожною машиною, посередині вулиця майже без снігу, сіра й суха, і тільки обабіч лежать білі полотнища, аж поки проїде наступний автомобіль; ба навіть досить повільного велосипеда, щоб сніг вихором закрутився й ліг по-новому, наче рюші. Я майже ніколи не обганяю. Навіть за межами населених пунктів я навряд чи їжджу зі швидкістю понад вісімдесят кілометрів за годину. А я їхав у населеному пункті, я бачив, хоча мої думки всякчас переймалися чимсь іншим, а перед очима невтомно сновигали двірники; мої очі бачили, а нога відсунулася від педалі газу, і самовладання, яке часто межувало з дивом, анітрохи не полишало мене, коли я спершу кермом, а потім власним тілом відчув, що машину занесло. Моя нога не пішла до гальм, а одразу знову натиснула на газ. Відчувши, що машину несе, я побачив ліворуч гурт школярів, праворуч вітрину сільської молочарні з рекламами сиру й шоколаду. Якусь мить я ще спокійно сподівався, що, як уже не раз, після невеличкого заносу я зможу вирівняти машину, а потім зрозумів: ось воно! — і міцно затис люльку зубами, наче від цього щось залежало. Минула, здається, ціла вічність, поки мене просто крутило, наче я навмисне повертав кермо. Була якась іронія в тому, що мене крутнуло не ліворуч, а раптом чомусь праворуч, і машина, мов сани, ковзнула поперек вулиці. Тепер я вже не знав, де правий бік, а де лівий, усе перемішалося. На щастя, тієї миті ніхто не їхав назустріч, ваговоз із важким причепом, що, так би мовити, виринув у моїх спогадах, насправді вже проїхав. Я тільки бачив, як крутилося село. Я спостерігав. Безсилий, а водночас пильний до всього. Ліворуч вітрина молочарні, праворуч школярі. Мов на каруселі. Коли нарешті гупнуло, звук був смішний, мов запізніле відлуння, і анітрохи не приголомшив, я давно вже знав, що звичайне диво покинуло мене. Я загубив люльку, оце й усе, а машина тепер стояла в протилежному напрямку, вдарившись об бровку і зупинившись, бо інакше я був би вже у вітрині. Двірники сновигали й далі. Раптом рознервувавшись, наче тоді, коли ще ходив на курси автомобілістів, я хотів їхати далі, але машина не рушала з місця, я був на третій передачі, мотор заглух, я перевів на першу передачу й натиснув на зчеплення, щоб запустити мотор. Але автомобіль і тепер майже не рухався. Він повз. Нарешті я вийшов оглянути машину. На корпусі жодної подряпини. Я відчув полегкість, але тепер мені здавалося, ніби навколо повідчинялися всі сільські вікна, я соромився, стоячи серед гурту школярів, що обступили мене і, здавалось, дивилися на мене, хоча насправді розглядали тільки «Порше», що так весело крутився в них на очах. Один хлопчисько ненастанно проказував: «Його як крутнуло, як крутнуло!» Тепер я опинився без люльки, тож не мав і жесту, яким міг би засвідчити свою незворушність; я вийшов на середину вулиці й почіпав носаком асфальт навколо, щоб показати світові, що на дорозі ожеледь. Тільки аж тепер розчинилися навколишні вікна. Я мусив чекати, поки машину потягнуть на буксирі, запхав руки в кишені штанів і запитав, наче впавши з неба, про назву села.

Я був у Ленґнау, кантон Берн.

Згодом у готелі, п’ючи вишнівку, я дізнався від кельнерки, що на цьому повороті вже всякого траплялося, навіть смертні випадки.

Не знаю, навіщо я розповідаю про це.

Мій нещасний випадок не цікавить мене...

Нехай мене звуть Ґантенбайн.

Початок був би легкий: