Нехай мене звуть Ґантенбайн

Третя година пополудні — страхітлива година, година без перепадів, рівна й непомітна, я згадую про далеке дитинство, коли лежав хворий і була третя година пополудні, книжку з малюнками, яблучний сік, вічність... Просто щоб сказати що-небудь, запитую, чи є в неї діти, що, власне, мене не обходить. Ми приглядаємось, як метушиться бармен: лід, віскі, содова... Незнайомий добродій, коли він згодом (десь о пів на четверту) хапає її просто за руку, бентежиться не перед нею, а переді мною. Вона не дивиться на мене глузливо, як я сподівався, мовляв, добродію, в чому річ? І не відсмикує теплої руки і, оскільки, крім того, ще й мовчить, незнайомому добродієві нічого не лишається, як і далі тримати її за руку. Щиро кажучи, я не шкодував. Ба більше: я був приголомшений. А коли незнайомий добродій нарешті забрав свою руку, потрібну мені, щоб узяти віскі, перш ніж воно нагріється, вона, здається, вже помітила мою приховану приголомшеність і хибно зрозуміла її. Хай там як, тепер, беручись водночас за склянку, вона занадто глибоко вдихнула, наче їй стало недобре, прибрала собі коси з чола й глянула на мене — на мене! — своїми великими синіми очима, не бачачи, що я хотів би бути сам. Ми курили, надворі й далі йшов дощ, ми курили. Я відчував, що впадаю тепер у меланхолію, яка в чоловіків має ту особливість, що робить їх нездоланними. Не зарадило й те, що я тепер пильно приглядався до незнайомого добродія. Як я й сподівався (я знаю його!), він розмовляє тепер з грайливою відвертістю, інтимнішою, ніж мені до вподоби, безпосередньо розводиться про життєві питання. Чи повинна жінка, що має професію, народжувати дитину? Що слід розуміти під шлюбом? Я бачу цю гру наскрізь. Ідеться тільки про те, щоб вимовляти слова до того, як вони означатимуть щось особисто-історичне, такі слова, як кохання, чоловік і жінка, стать, дружба, ліжко і професія, вірність, ревнощі, тип і особистість, і таке далі. А оскільки мої власні погляди, зведені отак до універсальних, наганяють на мене смертельну нудьгу, незнайомий добродій приправляє їх невеличкими прикладами, які сам і вигадує. Припустімо, каже він, ніби двоє людей, як-от ми, падають одне одному в обійми. Або: нам пощастило, і наші стосунки не матимуть історії, бо, припустімо, ми заприсяглись цуратися повторень. Далі він ступає ще один крок, щоб приклад, поданий у загальних рисах, зробити наочним: вигадує діалог, який раптом дає змогу перейти на «ти», цього вимагає приклад, і вона розуміє, що незнайомий добродій тільки для прикладу каже про них обох «ми». Або: «ти і я». Або: ти збагнула, що ми розстанемось, і я теж збагнув. Вона ненастанно курила, розуміла, що він говорить у лапках, і пускала дим перед собою, а коли він укотре схопився за мою склянку, щоб показати, що ми сидимо в цьому гидкому барі й більше ніде, то знову вимовив «ви». Гра скінчилася. Вона тепер довго мовчить, дим із напіврозтулених вуст піднімається, мов синювата вуаль над її обличчям, з її боку — повне розуміння його поглядів, його загально-принципово-слушних поглядів. Він не закоханий, ні, це очевидна річ. Але гра з переходом на «ти» збагатила досвідом, який трохи змінив розмову, і переходу на «ви» вже не скасувати. Принагідно я глянув на годинник, щоб застерегти незнайомого добродія, проте марно. Оте «ви», хоч як міцно надалі дотримуються його, стало немов чарами, які розганяють нудьгу. Тому я говорю тепер про безневинні речі, події у світі, виголошую монолог. Уряди-годи, неначе її примушує дим, вона примружує очі, мов жінка, що обіймає, тож було б тільки природним, якби незнайомий добродій, чи то жартівливо, чи то з німими собачими очима, ще раз узяв її просто за руку, що лежить на шинквасі з сигаретою на попільничці, потім обняв її за плече, за шию. Він не робить нічого. Можливо, без моєї пильності він би спробував... несамохіть...

Тепер я вже справді хотів заплатити.

— Пепе! — гукнув я.

Бармен, трактуючи нас як пару, тим часом прилип до вікна, вдає, ніби ще ніколи не бачив, як сновигають машини під дощем, і прикидається глухим, хоч як часто я цокаю монетою по шинквасу. Раптом я знову відчув страшенну нудьгу. Саме тому я наважуюсь цокати тільки дуже тихенько, ненастирливо.

— Вам треба йти, — проказала вона.

— На жаль, — признався я.

— Мені теж, — кивнула вона.

Я знову цокаю монетою.