Читаем Нехай мене звуть Ґантенбайн полностью

Згодом я заснув...

Прокинувшись, мабуть, тому, що замерз, я злякався на думку, мовляв, я зіпхнув того чоловіка зі скель. Я знав: я не чинив цього. Власне, а чом би й ні? Це мені й не приснилося, я просто прокинувся з готового думкою: досить було штовхнути рукою, коли він нагнувся за рюкзаком.

Я з’їв тепер його яблуко.

Звичайно, я зрадів, що не зіпхнув його. Це було б убивство. Я ніколи не розмовляв про той випадок із жодною людиною, навіть віч-на-віч, хоча я нічого не скоїв... Я бачив: ніде навколо жодної людини. Пара чорних галок. Жодного свідка. Нікого. Вітер і жодного вуха. Ввечері в Семадені я стояв би на перекличці в задньому ряду, повернувши голову праворуч, — шикуйсь, руки по швах, струнко! — виструнчений і бравий, а потім пив би пиво. По мені ніхто б нічого не помітив, думав я. Відтоді я розмовляв із багатьма вбивцями, — чи то у вагоні-ресторані, чи то в антракті під час концерту, чи то ще де-небудь, — і в них годі помітити що-небудь... З’ївши яблуко, я знову вийшов на скелястий виступ, щоб побачити, як глибоко він би впав. Крутий, лискучий карниз, більш нічого. Чорні галки, чорні і близькі, безгучно ширяли над далеким льодовиком. Що ж, цей невеличкий північний схил мало не прямовисний. Я глянув на годинник: пора спускатися. Я взяв бахматий сірий кітель, пояс, льодоруб. Сніг був ще досить м’який, і я відзначив, що навіть я одного разу покотив камінчика вниз. Дійшовши до видолинка, я, власне, вже забув про того чоловіка. Як не зважати на те, що спуск по м’якому снігу інколи вимагав майже всієї моєї уваги, навряд чи є потреба казати, що я мав цілком реальні справи, думати про які було б набагато розумніше, починаючи з паскуди фельдфебеля, що хотів знову відправити мене в караул, а передусім про роботу, яка лишилася вдома, я не мав покликання бути солдатом. Пополудні у видолинку, де я побачив схрещені в різних напрямах сліди того чоловіка, я й далі не міг пригадати його точних слів там, нагорі, де тепер височів тільки білий хрест на вершині, лише пригадував, що можна було б зробити щось, але я не зробив. І на цьому, хотілося думати мені, все й скінчилося, навіть якщо я нічого не зробив. Але мене цікавило, куди він міг би впасти. Тільки це. Я ступив кілька кроків, хоча тут, із північного боку нижче від піку Кеш, був невеличкий льодовик. Недалеко, тільки щоб глянути, лише кілька кроків. Сніг там був такий м’який, що я вгрузав по коліна і аж спітнів від напруги. Тут годилося б мати лижви. Я знав спуск по льодовику. Без бойового спорядження, без карабіна за спиною це було б просто чудово. Праворуч до Зертіга, ліворуч до Бергюна. Але далеко я по тому снігу не прочалапав, мене вже підганяв час. Третя година! Цієї пори він уже далеко внизу в долині, дивиться на Мадулейн, по той бік вододілу; якщо він так жваво ходить, як розмовляє, то вже, напевне, коло перших сосон. А я тим часом вгруз по коліна в сніг! Але я й далі стояв немов під невисокою стіною, а оскільки не знав, як би я почувався, побачивши розтрощений череп, заходився докладно міркувати, чи справді чоловік падав би вздовж цього схилу. Я видряпався на кілька метрів угору, щоб краще оглянути стіну, крім того, щоб мати змогу краще стояти: розколина піді мною змусила мене здригнутися. Я засапався. Можливо, й він зачепився б за скелі, і тільки його «Лейка» впала б на сніг, а може, й ні. Коли придивитися ближче, то була, власне, не стіна, можливо, він зачепився б ще вище в розколині між скель. Я не знав, чому я переймаюся тим, чого не сталося. Тут, де вітру, що віяв на вершині, не відчувалося, було тихо, як у могилі, тільки легенько падали краплини, сніг танув, бо сонце пополудні зазирнуло і в цю розколину. Було жарко, і я не вперше прокляв непрактичний кітель нашої армії. Скеля під сонячним промінням видавалася наче бурштинова, небо натомість — фіалковим, а льодовик — синюватим, принаймні розколини, сніг — як молоко, і тільки мої глибокі сліди були водяво-блакитні. Ніде жодного руху. Тільки чорні галки ширяли високо вгорі. Хреста на вершині звідти я вже не бачив. Я повернувся у видолинок. Моє сподівання, що інколи можна буде ковзати, не справдилось, я не раз намагався, але сніг був справжньою кашею. Я йшов по сліду аж до кінця снігів, але навіть на сланцевому щебені ще можна було розрізнити його сліди, місця, де він прослизався, і наче штамповані відбитки підошов, я бачив, що в нього першокласні гірські черевики, і тільки на альпійських луках втратив назавжди його слід.

Оце й усе.

Перейти на страницу:

Похожие книги

12 великих трагедий
12 великих трагедий

Книга «12 великих трагедий» – уникальное издание, позволяющее ознакомиться с самыми знаковыми произведениями в истории мировой драматургии, вышедшими из-под пера выдающихся мастеров жанра.Многие пьесы, включенные в книгу, посвящены реальным историческим персонажам и событиям, однако они творчески переосмыслены и обогащены благодаря оригинальным авторским интерпретациям.Книга включает произведения, созданные со времен греческой античности до начала прошлого века, поэтому внимательные читатели не только насладятся сюжетом пьес, но и увидят основные этапы эволюции драматического и сценаристского искусства.

Александр Николаевич Островский , Иоганн Вольфганг фон Гёте , Оскар Уайльд , Педро Кальдерон , Фридрих Иоганн Кристоф Шиллер

Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги
Дитя урагана
Дитя урагана

ОТ ИЗДАТЕЛЬСТВА Имя Катарины Сусанны Причард — замечательной австралийской писательницы, пламенного борца за мир во всем мире — известно во всех уголках земного шара. Катарина С. Причард принадлежит к первому поколению австралийских писателей, положивших начало реалистическому роману Австралии и посвятивших свое творчество простым людям страны: рабочим, фермерам, золотоискателям. Советские читатели знают и любят ее романы «Девяностые годы», «Золотые мили», «Крылатые семена», «Кунарду», а также ее многочисленные рассказы, появляющиеся в наших периодических изданиях. Автобиографический роман Катарины С. Причард «Дитя урагана» — яркая увлекательная исповедь писательницы, жизнь которой до предела насыщена интересными волнующими событиями. Действие романа переносит читателя из Австралии в США, Канаду, Европу.

Катарина Сусанна Причард

Зарубежная классическая проза
12 великих комедий
12 великих комедий

В книге «12 великих комедий» представлены самые знаменитые и смешные произведения величайших классиков мировой драматургии. Эти пьесы до сих пор не сходят со сцен ведущих мировых театров, им посвящено множество подражаний и пародий, а строчки из них стали крылатыми. Комедии, включенные в состав книги, не ограничены какой-то одной темой. Они позволяют посмеяться над авантюрными похождениями и любовным безрассудством, чрезмерной скупостью и расточительством, нелепым умничаньем и закостенелым невежеством, над разнообразными беспутными и несуразными эпизодами человеческой жизни и, конечно, над самим собой…

Александр Васильевич Сухово-Кобылин , Александр Николаевич Островский , Жан-Батист Мольер , Коллектив авторов , Педро Кальдерон , Пьер-Огюстен Карон де Бомарше

Драматургия / Проза / Зарубежная классическая проза / Античная литература / Европейская старинная литература / Прочая старинная литература / Древние книги