Нехай мене звуть Ґантенбайн

— Я знав одного чоловіка, — знову озвався я, щоб говорити про щось інше, — молочника, що зрештою зазнав лихої долі. Він, власне, потрапив до божевільні, хоч і не казав, ніби він Наполеон або Ейнштейн, навпаки, завжди вважав, що він молочник. Та й скидався він на молочника. До речі, він збирав поштові марки, але ця пристрасть становила його єдиний фанатизм; він навіть був старшим пожежної команди, бо на нього завжди можна було покластися. Замолоду він, здається, столярував, хай там як, це здоровий і незлобивий чоловік, удівець, непитущий, і ніхто в нашій громаді ніколи й припустити не міг, що його доведеться коли-небудь запроторити до божевільні. — Я курив. — Його звали Отто, — пояснював я, — Отто. — Я курив. — Оте Я, яке створив собі цей добряга, ніхто не заперечував усе його життя, воно, крім того, не вимагало від навколишніх ніяких жертв, навпаки, — розповідав я, — він приносив у кожен дім молоко й масло. Двадцять один рік поспіль. Навіть у неділю. Ми, діти, любили його, бо він часто дозволяв нам сідати у свою триколісну машину. — Я курив і розповідав далі: — Це сталося якось увечері навесні, в суботу, коли Отто, пахкаючи люлькою, як і всі попередні роки, стояв на балконі свого збудованого за типовим проектом будинку, що, дарма що на сільській вулиці, мав чималий садочок, тож горщики з квітами ніколи не зазнавали небезпеки. І тут із причин, які лишилися невідомі йому самому, Отто раптом узяв горщик із квітами, герань, якщо не помиляюся, і жбурнув його просто вниз у садочок, тож одразу не тільки з’явилися черепки, а й цікаві погляди. Всі сусіди одразу повернули голови; вони в сорочках, як і він, стояли на своїх балконах, тішилися суботою або ж поливали в садочку клумби, — й геть усі одразу повернули голови. Ця загальна увага, здається, так роздратувала нашого молочника, що всі горщики з квітами, загалом аж сімнадцять, він поскидав у садочок, що, зрештою, як і самі горщики, був його власністю. А проте його заарештували. Відтоді Отто вважали за божевільного. І він таки справді збожеволів, — розповідав я, — з ним уже годі було розмовляти. — Я курив, а бармен, як і слід, усміхнувся, але невпевнено, не знаючи, що я хочу сказати цією розповіддю. — Що ж, — казав я далі, гасячи недопалок у попільничці на шинквасі, — його власне Я спожило себе, інколи трапляється й таке, а ніяке інше Я не спадало йому на гадку. На нього гидко було дивитися.

Не знаю, чи бармен зрозумів мене.

— Атож, — кивав я головою, — отак воно й було.

Я дістав наступну сигарету.

Я чекав когось...

Бармен підніс вогонь.

— Я знав одного чоловіка, — знову заговорив я, — вже іншого, що не потрапив до божевільні, — казав я, — хоча він жив лише у світі своєї уяви. — Я курив. — Він уявив собі, ніби він невдаха, чесний і сумлінний чоловік, якому ніколи не всміхнулося щастя. Ми всі співчували йому. Тільки-но він заощаджував що-небудь, знецінювалися гроші. І так завжди. Жодна цеглина не падала з покрівлі, якщо він не проходив повз. Вигадка, ніби він невдаха, належала до його улюблених, бо надто зручна. Не минало жодного місяця, щоб цей чоловік не мав причини поскаржитися, ба навіть жодного тижня, а то й дня. Той, хто знав його бодай трохи, навіть боявся запитати: «Як справи?» Він, тоді, власне, не скаржився, а просто сміявся зі свого нечуваного безталання. І справді, йому завжди діставалося те, що обходило інших. Просто не щастило, тут годі було заперечити, й у великому, і в малому. Але він мужньо витримував усе, — розповідав я, курячи, — аж поки сталося диво. — Я курив і чекав, поки бармен, що переважно мив та витирав склянки, запитав мимохідь, яке диво. — То був несподіваний подарунок долі, — казав я, — справжній подарунок, цей чоловік виграв у лотерею найбільший приз. Про це написали в газетах, тож він не міг заперечити. Коли я зустрів його на вулиці, він був блідий, розгублений, анітрохи не сумнівався у своїй вигадці, що він невдаха, а сумнівався в лотереї, еге ж, та й у світі загалом. Тоді було не до сміху, годилося заспокоїти його. Марно. Він не міг збагнути, що він не невдаха, не хотів збагнути, і був такий приголомшений, що, вийшовши з банку, справді загубив свого гаманця. Думаю, так йому було краще, — казав я, — бо інакше бідоласі довелося б вигадати собі якесь інше, добре Я, і тоді він би вже не міг вважати себе за невдаху. Розумієте, інше Я коштує дорожче, ніж утрата повнісінького гаманця, він був би змушений зректися всієї історії свого життя, знову пережити всі події, і то по-іншому, бо вони вже не пасували б до його Я...

Я пив.

— А невдовзі по тому ще й скочила в гречку його дружина, — закінчив я, — мені шкода того чоловіка, він був справжній невдаха.

Я курив.

Надворі й далі йшов дощ... Я вже не знав, що, власне, я хотів сказати цими оповідками, й дивився на бармена. Можливо, це таки він, думав я, хоча він заперечив; я вже не пригадував, яким був той чоловік із Кешу, можливо, саме тому й не можу позбутися його, я курив і думав про ту давню подію, мовчав і курив.