Нехай мене звуть Ґантенбайн

Увечері в Семадені під час переклички я став у задній ряд, але марно: мене відправили в караул, тож годі було думати про пиво і навіть про сон. Сонце страшенно попекло мені шкіру, мене лихоманило. Хоча я давно пересвідчився, що той чоловік з Кешу — не безневинний турист, я нічого не розповідав. Мій пост був на сільському майдані, і я не мав ніякої іншої роботи, як тільки пильнувати, з карабіном у руках пильнувати, чи не з’явиться на майдані зелений фетровий капелюх. Моє навіяне літературою сподівання, звичайно, не справдилося. Я марно вартував, десять кроків туди, десять кроків сюди. Власне, тоді, 1942 року, туристів уже не було. Я б упізнав його, але він не пішов крізь Семаден...

Отже, підводьмо риску!

Під чим?

У подальші роки, як відомо, сталося багато. І то реальних подій. Я ніколи не думав про той епізод, Господи, часу на дрібниці не було, і тим паче на витвори уяви, на вигадану смерть, і то за доби, коли, як я невдовзі дізнався, щодня вистачало інших смертей. Отже, я ніколи не думав і нікому не розказував про ту синю неділю на піку Кеш, така розповідь була б сміховинна. Крім того, я вже більше ніколи не ходив на ту гору. Але, як з’ясувалося згодом, не забув її, тим часом як дуже багато своїх реальних учинків забув цілковито. Дивно. Здається, передусім саме реальні вчинки найлегше випадають із пам’яті, і тільки світ, що нічого не знає про мої нескоєні вчинки, полюбляє нагадувати мені про ті вчинки, які, власне, лише наганяють нудьгу на мене. Результатом цієї нудьги є спроба піднести кілька своїх учинків до статусу добрих або лихих. Я вже не можу чути, мовляв, я вчинив те або те, і воно гідне осуду чи похвали. Моє життя перестає бути нудьгою для мене тільки як незабутнє майбутнє, навіть якщо в минулому я відкладав його як вигадку, — лише як витвір уяви: якби я зіпхнув на схил чоловіка з Кешу...

Я не вчинив нічого.

Жоден кат не забере мене.

Отже, підводьмо риску!

Тільки згодом, читаючи газету, я раптом знову згадав про той випадок. У газеті я прочитав, мовляв, у Ґраубюндені, неподалік від Клостерса, було передбачене будівництво німецького концентраційного табору; плани були вже готові, і можна припустити, що їх виготовили не без докладного вивчення місцевості. Хто вивчав місцевість поблизу Клостерса? Можливо, чоловік, який тієї неділі 1942 року теж зійшов на пік Кеш помилуватися краєвидами і якого я не зіпхнув на схил...

Не знаю.

Я ніколи не дізнаюся, хто то був.

Удруге я був змушений згадати про нього тоді, коли Бурі, ще як молодий лікар, повернувся з Греції, де працював на міжнародну організацію Червоного Хреста, й розповів нам про все побачене, зокрема про те, як у центрі Афін голодна грецька дитина спробувала вкрасти хліб із машини вермахту, а німецький солдат схопив і розстріляв її на вулиці. Бурі, звичайно, бачив й інше: не кожен солдат просто брав і розстрілював грецьку або польську дитину. Я знаю про це. Я лише запитав, яким був той солдат з Афін, наче міг упізнати його.

Навіщо?

Ми розмовляли так, як розмовляють люди на вершині гори, так би мовити, по-товариському, двоє чоловіків, самі серед широчезних просторів, по-товариському й лаконічно, бо ненастанний вітер на вершині не давав змоги виголошувати довгі речення. Без формальностей, розумієте, потисли один одному руки, навіть не представившись. Ми обидва дійшли до вершини, цього було досить, обидва оглядали ті самі далекі краєвиди. Потискали руки чи ні — цього я вже й не пригадую як слід, можливо, я тримав обидві руки в кишенях штанів. Згодом я з’їв його яблуко, більш нічого, глянув униз на схил. Я точно знаю, чого я не вчинив. Можливо, він був добрий хлопець, навіть чудовий хлопець, завжди приказував я собі, щоб відчути полегкість, що я нічого не вчинив. Можливо, я навіть знову бачив його, не знаючи про це, вже після війни, в іншому одязі абощо, тож, навіть щиро прагнучи, годі було впізнати його, і він один з багатьох, кого я ціную, кого не хотів би втратити. Я тільки інколи стаю такий невпевнений. Зненацька. Крім того, проминуло двадцять років. Я знаю, що з цього випадку можна лише посміятися. Нездатність забути про нескоєний учинок сміховинна. Я нікому й не розповідаю про нього. А інколи знову геть забуваю про той випадок...

Лише його голос звучить мені у вухах.

Я допив свою склянку.

Пора платити.

— Еге ж, — мовив я, — росіяни!

Навіть бармен, побачив я, тим часом думав уже про інше... До його оповідки про працю в російських копальнях, прямо пов’язаній із моєю оповідкою про те, чого не сталося, ми вже не поверталися.

— Пане докторе, — запитав він, — може, ще одне віскі?

— Скажіть мені, — запитав я, поки він вичистив попільничку і шурнув ганчіркою по шинквасу, який я, напевне, запорошив попелом, — ви були коли-небудь на піку Кеш?

— Ні, — відказав він, — ви вже запитували.