Нехай мене звуть Ґантенбайн

— Я йду від тебе.

За тиждень по тому (на жаль, розмови, що є зайвими, годі викреслити з життя) Ліля пішла: вона не може жити з божевільним, і я розумію її почуття.

Як допомагає зір!

Я сидів на бильці крісла і грався коркотягом. Усі, м’які меблі накриті білою тканиною, попільниці — чисті, вази на квіти — порожні, щоб ніде не смерділо гниллю, я сидів у плащі й капелюсі, бо надворі йшов дощ. Килими згорнені, віконниці зачинені. Про осіб, які колись жили тут, безперечно відомо: одна чоловічої статі, а друга жіночої. Я бачу блузи в шафі, дамську білизну, що вже не влізала у валізу, а з другого боку — краватки і мої піджаки; внизу в шафі стоїть моє взуття, почасти з колодками всередині, вишикуване, немов для переклички. Всі двері розчинені, в кухні з крана капає вода, а загалом тихо, як у Помпеях. Я й далі сиджу в плащі та капелюсі, запхавши обидві руки в кишені штанів. Як у Помпеях: можна походжати по кімнатах із руками в кишенях штанів і намагатись уявляти собі, як тут жили колись люди, перш ніж їх присипав гарячий попіл. Усе ще тут, тільки життя вже немає. Довго тут не просидиш. У ванні ще висить її синій халат. Я не знаю, що сталося насправді...

Ми ще сидимо коло каміна, минула північ, я вже давно нічого не казав. Ліля за розгорненою газетою, яку тримає обіруч. Я щасливий, що й далі тримаю в руці склянку від віскі, дарма що порожню. Ліля позіхає, а полум’я над жаром у каміні знову погасло. Пора спати. Я точно пам’ятаю, про що ми розмовляли наприкінці:

— А ти читав?

— Так, — відповідаю, — читав.

Пауза.

— Ні, — вихоплюється в неї, — як тільки можна отаке!

Вона має на увазі вбивство.

— Ти можеш собі уявити, — запитує вона, — навіщо таке коять? Який жах!

— Так, — кажу я, — я читав.

— Слухай, — питає вона, — а віскі ще є?

— Лілю, — нагадую я, — я тобі щось сказав.

— Вибач! — каже вона, і я бачу її обличчя, коли вона запитує: — А що ти сказав?

Нарешті вона опускає газету, проте я бачу, що її обличчя анітрохи не здивоване, вона просто бере своє віскі, щоб слухати і запитувати:

— А що ти сказав?

— Я сказав, — повторюю я, — сказав, що читав.

— Хіба, по-твоєму, це не жах?

— Еге ж...

Відтоді ми мовчали.

— Що ж, — каже тепер Ліля, — ходімо спати!

Я лишаюся Ґантенбайном.

Я запитую себе, про яку роботу може йтися для Ґантенбайна, щоб він задля тієї роботи не був змушений відмовитися від своєї ролі сліпого, і тут, здається мені, є багато можливостей, наприклад, він може працювати екскурсоводом: Ґантенбайн, устаткований окулярами для сліпих і чорним ціпком, стукотить ним по мармурових сходах Акрополя в центрі групи туристів, Гантенбайн як єдина людина наших днів, яка не тільки бачила все, що бачать туристи, ні, і то не тільки колись у фільмах чи на фотографіях — вони нічого не сповіщають людям, що вони бачать тепер праворуч або ліворуч, — а й розпитує їх потім, і вони змушені, присилувані його запитаннями зображувати йому словами, що вони бачать самі. Інколи Ґантенбайн сідає й обтирає спітніле чоло: він не дає людям помітити того, чого ніхто з них не бачить. Вони клацають фотоапаратами. Ґантенбайн не бачить, що там можна так довго знімати, й натоптує люльку, аж поки вони наклацаються. Його запитання зворушливі. А чи всі колони Парфенону мають однакову висоту? Він не йме віри, тож має причини змусити їх відповідати. А чи відстань між тими колонами всюди однакова? Кожен прагне догодити йому й міряє. Ні! Ґантенбайн не здивований: адже давні греки були не сліпі. Часом люди не можуть дати собі ради — так багато запитань ставить їм Ґантенбайн, запитань, на які годі відповісти фотоапаратом; він не бачить автобуса, який чекає групу, щоб повезти її ще на мис Суніон; він удає, ніби на нього не чекають; натикається на наступний стовп і вдає, ніби він чекає людей, які не годні надивитися на той Акрополь. А передусім Ґантенбайн привертає увагу групи тим, що він не захоплюється. Який жаль, що Ґантенбайн не може бачити всього! Він сидить на уламку колони, наче й не на Акрополі, зосередився лише на люльці, знудився, і його ніколи не надихає надія, що йому згодом покажуть кольоровий фільм про місце, яке він відвідав сьогодні. Його ведуть за руку й показують йому храм Ерехтеон, поряд храм Ніки, вдалині фіалкову Саламінську затоку, театр Діонісія, і досить того, що Ґантенбайн завжди стає в протилежному напрямі, щоб вони усвідомили переваги зору. Дехто проймається таким жалем до нього, що в пошуках слів, які дали б йому уявлення про велич пам’ятки, самі починають бачити. Їхні слова безпорадні, зате очі стають живими; Ґантенбайн киває головою і слухає, киває й дає охолонути люльці; його тяжкий жаль, що він помре, ніколи не побачивши Акрополя, робить людей удячними за свою подорож, хоч скільки вона варта. Мука ходити зі сліпим екскурсоводом, але вона має свою винагороду: внутрішню для туристів, економічну для Ґантенбайна, бо те, що вони заощаджують на кольорових фільмах, становить пристойну суму...

Я створю рекламне гасло:

«Подорожуйте зі сліпим! Незабутні враження! Я розкриваю вам очі! Подорожуйте до Іспанії, Марокко, Греції, Єгипту й т. ін.»

Я лишаюся Ґантенбайном: