Нехай мене звуть Ґантенбайн

Ліля тоді щаслива...

Звідки я знаю про це?

Але, звичайно, Ґантенбайн не такий досконалий, яким я зображую його, й одного разу він, здається, таки прочитав якогось данського листа, зберігши з нього в пам’яті два або три речення.

«Я завжди буду тут».

(На жаль, без дати).

«Добре і отак. Чому ти плачеш? Я розумію все. Чого я маю сердитись, якщо ти там, як ти пишеш, щаслива? Добре і отак».

Ліля теж щаслива.

Чого більшого прагне Ґантенбайн?

«Коли ми поїдемо на сьоме небо? Твій Нільс».

Ґантенбайн як екскурсовод...

Ґантенбайн розрізає форель...

Ґантенбайн як гравець у шахи...

Ґантенбайн на озері Круме-Ланке...

Ґантенбайн як господар, що приймає гостей...

Ґантенбайн перед міським лікарем...

Ґантенбайн під час короткого замикання вдома...

Ґантенбайн у крамниці «Dior»...

Ґантенбайн зі страусовими пір’їнами...

Ґантенбайн в аеропорту...

Ґантенбайн як сліпий чоловік...

Це все я можу уявити собі.

...а Ґантенбайна як друга?

Ми зустрічаємося на вулиці, Ґантенбайн із жовтою нарукавною пов’язкою, тож мені щиро жаль його, і розмовляємо про світ, якого він не бачить. Він, щоправда, щоразу запитує мене, як мені ведеться, але я не наважуюся казати йому. Ми зналися з ним ще давніше. Адже люди не розповідають про свою кар’єру, коли співрозмовник не бачить її. Я не звик нахвалятися. Ґантенбайн знає про мої погляди ще здавна, а оскільки я переконаний, що він не бачить, як від року до року змінюється моє життя, я від одного потиску рук до другого вдаю, ніби ми такі самі, як і давніше, і Ґантенбайн чинить так само...

Але коли-небудь Ґантенбайн завітає до мене.