Нехай мене звуть Ґантенбайн

Я вже забув, як змінилося моє життя, бо звик до нього, тож прийшов додому, став і закурив люльку, вражений, ще як вішав одяг, своїм головним убором: він безперечно мій, жодного сумніву, але новісінький. Це баскський берет без просякнутої потом підкладки зі штучної шкіри. Навіть мій піджак, тільки-но я пройнявся навіяним люлькою настроєм, бачу, новісінький: з натуральної шкіри, а комір не заяложений. Вочевидь я маю багато таких піджаків, які чистять без мого відома: адже людина, зрештою, пріє, а, як пригадую, світла натуральна шкіра вкрай легко брудниться потом. Хай там як, я кидаю свій піджак так недбало, що він просто падає, наче це моя колишня курточка, а я повернувся до своєї студентської комірчини. Надворі чується гавкіт. Я бачу себе з повідком у руці, зі свинячої шкіри, теж новісіньким. Той гавкіт дивує мене. Може, ми знову завели дога? Сподіваюся, він нікого не кусає. Коли я знову хочу взяти свого недбало скинутого піджака з натуральної шкіри, бо ж гавкіт дає наздогад, що хтось прийшов, я попри свою неуважність бачу: піджак із натуральної шкіри знову висить на плічках. Тут вочевидь є слуги. Вже не шукаючи тих слуг, просто запитую, чому так гавкає дог. У холі на вас чекає один добродій. Мушу додати, що й хол у нас з’явився віднедавна. А служниця, з чепчиком на голові, додає: «Добродій на ймення Гантенбайн». Тон її голосу засвідчує, що вона, раптом мій собака та його собака не терплять один одного, цілком на моєму боці, а це свідчить, що ми регулярно платимо особі, яка подає мені тепер піджак із натуральної шкіри. Я трохи розгубився через гавкіт, і Гантенбайн, що його, мабуть, привів у хол другий слуга, вибачається: адже я спершу мав припнути дога чи яка там інша порода в того собаки. «І ти ще вибачаєшся!» — кажу я сліпому, що вперше прийшов до нашого нового будинку, і бачу не дога, а трьох догів, що, поглянувши на господаря, одразу вгамувалися. «На місце!» — наказав я, і повід зі свинячої шкіри вже непотрібний, тож я кинув його на скриню, що вже не нова, навпаки, скриня — справжнісінький антикваріат. «І ти ще вибачаєшся!» — повторюю я, і Гантенбайн удає, наче тим часом не служниця зняла з нього плащ і повісила на плічка, а я сам, що тепер вітаю його й тисну руку. Ми тиснемо один одному руки, як колись. Моя радість щира. Тільки доги трохи скаламутили мені настрій. Гантенбайн нічого не каже про картину Матіса, яка висить у холі, тож, мабуть, таки справді сліпий, і тому мало-помалу до мене повертається невимушеність, тільки ще трохи заважає піджак із натуральної шкіри. «Сідай, де тобі зручно!» — припрошую я, а оскільки він не бачить, куди сідати, підсуваю стільця, відчувши полегкість, що Гантенбайн не бачить нашої оселі, і тільки я дивлюся тепер на неї так, немов побачив уперше. «Що нового? — запитую я, наче тут усе по-старому. — Як там твоя Ліля?» Й дивлюся при цьому Ґантенбайнові, своєму колишньому другові, просто у вічі. Невже він справді не озирає кімнати? Ґантенбайн, здається, все-таки відчуває, що в барі стоїть не одна пляшка, і бажає, коли я пропоную йому кампарі, випити краще коньяку. «Не маю!» — кажу я з певною полегкістю, і це правда. Натомість у мене є арманьяк, дев’яносторічний, але згадувати про вік немає потреби. А втім, він із насолодою п’є його. «Хай йому грець!» — захоплюється він, наче побачив ще й пляшку — особливу, семилітрову пляшку, яка, можливо, видається надміру показною, але ж виходить дешевше, коли купувати великими партіями...

Далі я вже й не знаю, про що говорити.

Опустив очі й бачу тільки килимове покриття...

Ґантенбайн, щасливий від арманьяку, розповідає про Ділю, слава Богу, як і завжди, з тією ніжністю, яка переходить у схиляння перед її мистецтвом (не буду обтяжувати розповідь інтимними подробицями) і спростовує, мов ганебні обмови, всі плітки про цю жінку, що їх, звичайно, я знаю не гірше за всіх. Сподіваюся, він не жертва самоомани! Нехай собі тішиться. А вона, безперечно, — видатна актриса.

Отже, ми розмовляємо про мистецтво...

Я бачу: