Нехай мене звуть Ґантенбайн

Ліля — не професійна актриса, а науковець, лікар, Ліля в білому робочому халаті, асистентка в Рентген-інституті при університеті, все цілком інше, Ліля гарна, але не брюнетка, а блондинка, в неї інший словник, тож Ґантенбайн інколи лякається і принаймні на початку навряд чи впізнає Лілю, вона розповідає те, що замовчувала актриса, й замовчує те, що розповідала актриса, передислокація сорому, відмінність інтересів, інше коло друзів, а передусім її словник відрізняється так разюче, що всі розмови Лілі з Ґантенбайном, щоб мати шанс не урватися, починаються з першого поцілунку. Її причандалля у ванній, яке бачить Ґантенбайн, таке саме...

Або:

Ліля — графиня, католичка, венеціанська графиня, морфіністка, снідає в ліжку, страви їй подає слуга в синій блузі. Очі, як після беладони. Її словник знову інший, так само й коло друзів; Ґантенбайна вважають за сліпого; декорації — палац. Її причандалля у ванній, яке бачить Ґантенбайн, таке саме...

NB.

І Ґантенбайн такий самий.

Вийшла нова газета, Ендерлін — головний редактор, перший номер непоганий, ба навіть дивовижний, але однаково правда, що я відмовився від Ендерліна.

Ліля як графиня

(чому й це не виходить?):

Вона справді графиня, звикла за багато сторіч, що на неї ніхто не кричить, і в мене ніколи і в думці не було накричати на неї, бо я, власне, лише запитав, чи вона чула гонг. Це сталося на початку нашого щастя, відтоді я знаю, яка вона вразлива і ляклива, яка чутлива до унтертонів у такому запитанні, й тому вже ніколи не запитував, чи вона чула гонг. Я просто чекаю, щоб вона підійшла до столу. Їй бракує лише відчуття часу, зате, знає Господь, вона має багато інших, важливіших чуттів, наприклад чуття стилю. Не тільки венеціанські меблі, не тільки її словник, який дає їй змогу обійтися без жодного вульгарного слова і при цьому висловити все, чого вона не хоче замовчати, — навіть її мовчання має стиль; годі навіть помислити, щоб хтось ставився до неї не як до графині. Навіть люди, які спілкуються з нею, набувають стилю. В цьому я пересвідчуюся раз по раз. Я бачу це навіть по Ґантенбайну: він ніякий не граф, але поводиться як граф, а втім, я ще не бачив жодного графа, який би поводився як граф. Отож я чекаю.

Я чекаю не обіду. Я просто чекаю, бо настав час обіду. Я чекаю на графиню, що може з’явитися щомиті, бо вже пора обідати. Коли чекаю, я не можу працювати. Отож я чекаю: не графині, а миті, коли вона з’явиться — вийде з лоджії або переступить поріг... Можливо, вона ще спить і не чула гонга... Я міг би, щоб згаяти час, уже зараз описати, як вона або вийде з лоджії, або переступить поріг: у халаті, але зачесана, в халаті або штанах, по-дитячому здивована, що у світі вже знову полудень, сповнена потреби, щоб її тепло привітали і втішили, бліда, але гарна, нещасна з очима, як від беладони, в роті довгий (бурштиновий) мундштук із сигареткою, яка чекає вогню... Отож я чекаю... Можливо, саме тепер вона зачісується... Тож я чекаю, не позираючи на годинник, і намагаюся вгадати, що вона робить із часом, з моїм часом, зі своїм часом; вона має інший час, і мої погляди на годинник не дадуть ніякої користі; годинники отруюють її, годинники завжди створюють враження, ніби існує один-єдиний час, так званий універсальний час... Можливо, вона читає книжку, де саме зараз гострий поворот сюжету, або грається з собакою, або вже йде сюди — було б шкода, якби я тепер (прочекавши, за моїми оцінками, три чверті години), в останні півхвилини став нетерплячий. Усяке нетерпіння, навіть опановане, вона вважає за докір, а кожен докір — за крик. Отож я чекаю її та чекаю, не поглядаючи на годинник; я радію, щоб не стати нетерплячим, перспективи...

І отак щодня.

Якби я бодай раз крикнув на неї, каже моя дружина, вона б одразу спакувала валізу і, напевне, вже ніколи не повернулася б.

Попри це ми дуже щасливі.

Антоніо, наш слуга в білих рукавичках, відчиняє дзеркальні двері до їдальні, сімейний обід уже подано, але, оскільки літо, страви, мабуть, холодні, хай там як, Ґантенбайн не виявляє ніякого поспіху, і тому довершений слуга (він працює в нас перший місяць), — на Ґантенбайна він, звичайно, не дивиться й не каже йому: «Pronto!»[21] хоч і думає так, — лише мовчки роззирається, щоб побачити, чи й графиня тут. Вона спить. І хоч як добре Антоніо вже за місяць роботи знає, що інколи можна чекати до третьої години, він і досі не каже: «Pronto!», а тільки поглядає на свого годинника. Антоніо зворушливий, він не знає, що Ґантенбайн бачить його в дзеркалі, і навшпиньки задкує, вдає, ніби зараз лише дванадцята година. Ґантенбайн чинить так само. На жаль, є барокові дзиґарі, які навіть сліпому скажуть, що вже друга година. Має щось статися, дарма що Ґантенбайн не голодний: адже це все-таки чоловік, що хотів би працювати, так само й Антоніо, пополудні вільний, о четвертій має бути на футбольному полі або у своєї дівчини, це його законне право.

— Антоніо! — гукаю я.