Нехай мене звуть Ґантенбайн

Я сподіваюся, що Ліля тепер не вирине, і якомога поспішаю, але ж є ще риба, і тоді Ґантенбайнові не лишається нічого іншого, як відкласти розкішну рибу; щоб відвести Антоніо від сумнівів, чи справді сліпий Ґантенбайн, я запитую про назву риби, про її походження з венеціанських вод, узагалі про все, пов’язане з рибальством, як закидають сіті, про ціни, про рибальську нужду; хіба не цікаво, що Антоніо, син рибалки, весь у білому, а ще й гарний, знову вдає, як і завжди, ніби його цікавить графиня, чия нечіпана риба холоне на порцеляні. Але Ґантенбайн, розумієте, не може розмовляти тільки зі слугою, тоді виникало б враження про розрив шлюбу. Надто тепер, коли слуга виходить, Ґантенбайн змушений просто говорити, аж поки подадуть сир. Про що? Я говорю про комунізм і антикомунізм — на тему, що від кожного, хоч які позиції він займає, не вимагає заперечень, бо ті заперечення відомі й уже навіть спростовані. При цьому я промовляю не без пауз, не без того, щоб погризти грісині або ковтнути трохи вина, не вдаюсь до безкінечної балаканини, а виголошую свої твердження так лапідарно й переконливо, що мовчання графині видається цілком зрозумілим. Те, що може думати про це Антоніо, що може чути мене в сервізній, мене не обходить, Ґантенбайн звертається до Лілі, чий брат — запеклий комуніст. Якщо Антоніо чує мене за дверима, він повинен помітити, що про станову сліпоту людей, яким він служить, не може бути й мови, принаймні мови, спрямованої проти сина бідного рибалки: ми в Італії. Щоправда, до того чи того графа, що й тепер фашист, ставляться вкрай неприязно, але до світлих голів, належних до родини, — ні, навпаки. Аристократизм (в Італії) виявляється радше в тому, що аристократи не поділяють буржуазного страху перед комунізмом, страху, що, як і кожен масовий страх, має в собі щось вульгарне. Саме тому Ґантенбайн може висловлюватися цілком відверто, навіть якби графиня була присутня, а отже, її відсутність аж ніяк не впадає у вічі, поки він говорить та й говорить. Що той Антоніо робить там так довго? Поки людина говорить та й говорить, не чуючи жодних заперечень, вона починає суперечити сама собі, таке стається майже неминуче. Кому ж тоді має суперечити Ґантенбайн, якщо графиня спить? Він суперечить її братові, йому видається гротескним, що Діно, цей молодий землевласник — комуніст, але не комуніст романтик, о ні, Діно — ясночолий юнак, схожий на кучерявого поганського бога, можливо, Гермеса, якого ніщо не може уразити, він тримається за своє католицьке виховання, я маю на увазі Діно, її брата, а те, що граф (так він називає себе тільки при сутичках із поліцією) — комуніст, його слуги ніколи не помічають. Діно — не пролетар із піднятим кулаком, Діно майже сміється непомітно над людьми, які засуджують страйк його робітників, і нічого не провіщає, він не обтяжує себе своїм комунізмом, а тільки розуміє його — один з нечисленних, які змогли присвятити себе вивченню комунізму, — і служить комунізмові саме тим, що діє як капіталіст. О ні, Діно — аж ніяк не мрійник, о ні, він знає, що світ не можна революціонізувати вчинками приватних осіб, — тут є про що говорити, і Ґантенбайн справді не бачить, що сир давно вже тут; руками в білих рукавичках слуга тримає тарілку з таким виразом обличчя, ніби нічого не чує. Ґорґондзола чи моцарелла? Гантенбайн лише киває головою, не уриваючи розмови з графинею, що спить, а тим часом Антоніо знову наповнює йому келих.

— Ну, — запитую я, — хіба не так?

Ґантенбайн говорить далі, я бачу, як Антоніо знову бере келих графині, що спить, і випиває його, бо інакше, я розумію, потім не зможе знову наповнити його, а коли потім він знову наливає келих, то з досить великої відстані, щоб Ґантенбайн справді чув, як дзюркоче вино.

Невже він справді гадає, ніби Ґантенбайн нічого не помічає?

Чи Ґантенбайн тільки думає, ніби слуга так гадає?

Згодом за чорного кавою, яку п’ють надворі в лоджії, у грі, власне, вже немає потреби, Антоніо відпустили, він виконав свій останній обов’язок: налив каву у дві коштовні чашечки й поклав таким чином край сімейному клопотові графині. При цьому навіть коротко відповів відсутній графині, тож, мабуть, через голубів, які пурхали й шаруділи крилами, Ґантенбайн не почув її побіжного запитання, тим паче, що голос у неї завжди був тихий.

— Come no, Contessa, come no![22]

Обдарований юнак.

— Come mai, — сміється він, — come mai![23]

Цю другу відповідь він дає, вже відійшовши від лоджії, я бачу, як він уже скидає білі рукавички; в присутності графині він би такого ніколи не зробив. Потім він пішов, але перебуває на такій відстані, що Ґантенбайн справді (не просто на догоду слузі) розмовляє з графинею, яка й досі спить, бо знову спожила наркотичного зілля, а споживає його тому, що нещасна.

— Лілю, — запитую я, — чому ти нещасна?

На щастя, Ґантенбайн не кладе цукру до кави, графиня знає про це, тому знову її неприсутність не впадає у вічі, бо й вона не бере цукру.

— Невже я не чоловік? — запитую я.