Нехай мене звуть Ґантенбайн

У домі гості, люди п’ють і розмовляють, Свобода, як і завжди, розповідає про Лондон, Ліля така, як і завжди, гості веселі, Свобода відкорковує пляшки, точаться балачки про перевагу росіян у космосі, Ліля в жовтому костюмі (минув рівно місяць після нашої першої ночі), або в якомусь іншому костюмі, якого я ще не знаю, й гості вважають, що вона напрочуд гарна в ньому, всі говорять якраз про ту оперну виставу, яку Ліля, на жаль, пропустила, і, навіть якщо Ліля не згодна з усіма моїми посутніми заувагами з приводу цієї опери, на її думку, це все-таки погляди, які можна висловити під час розмови, щоб говорити не про пропущений вечір, а по суті; звичайно, ніхто не знає, чиї це, власне, погляди, але це однаково погляди, що їх Свобода не може кинути так просто під стіл. (Зрозуміла річ, опера, яку створив Моцарт, дивовижна і чарівлива, але я говорив не про Моцарта, а про сучасну оперу.) Свобода, дивна річ, просто-таки роздратований, наче мої погляди особисто ображають його, і ставить платівку, щоб спростувати їх перед усіма гостями: «Don Giovanni»[25]. Люди слухають, Ліля сяє, щаслива не тільки від голосу Фішера-Діскау[26], хоча він чудовий, а й через Церліну — єдиного персонажа в усьому творі, який просто має слушність, атож, і не робить трагедії, бо на її боці природа; це єдина безтурботна постать, і музика передає її характер. Один гість, вислухавши пояснення Лілі й ще раз прослухавши те місце, визнає, що в її словах є частка правди. Згодом уже балакають про людей... О третій годині ранку, вже поспавши, Свобода прокидається й не запалює світла, прокидається, мов від пострілу. Але всюди тиша. Здається, наче в квартиру проник злодій. Але немає нікого, тільки Ліля і Свобода.

— Ти спиш?

— А що?

— Не знаю, — каже він, — мене беруть сумніви.

Ліля мовчить.

— Мене беруть сумніви, — повторює він. — Ти чуєш?

Ліля мовчить.

— Думаю, — каже він, — що ти, мабуть, покинеш мене.

— Що ти кажеш?

— Ти, мабуть, покинеш мене.

Важко сказати, бо таке знання годі обгрунтувати навіть підозрою, це просто впевненість, що вирвалася назовні. Можливо, він забагато випив, що ж, від перепою є пігулки, та аж ніяк не від її осяйних усмішок перед гостем; тому він і прокинувся. Все наче в сновидді.

— Чого я б мала тебе покидати?

Власне, почуття, що вона ходить у масці, він мав уже кілька тижнів. Відколи? Не те що його присутність змушує її носити маску, про це не йдеться, а певне, якийсь гандж у ньому, поряд із ним не можна жити.

— Слухай, — каже вона, — випий снодійного.

Коли вона запалила світло, йому здалося, ніби в кімнаті був привид; він не дозволив їй піти по воду, а підвівся сам і не казав уже нічого, він і справді забагато випив.

(Я сплю.)

Та й Свобода майже спить, принаймні вже не відповідає, а вона каже в пітьмі, що написала йому листа, так, листа, до Лондона, але не послала, а втім, завтра, якщо захоче, він зможе прочитати його, а тепер йому треба спати...

Я уявляю собі:

Якогось іншого дня Свобода, зацькований виробничими питаннями, не має часу зосередитись і подумати про слова, мовлені в напівсні, він забув про них, він соромиться, принаймні не вимагає листа, але Ліля не вірить, що він усе забув, її радісна й цілком простосерда надія, що він ні про що не здогадується, дійшла краю. На жаль. Вона почувається змушеною, хоча Свобода нічого не вимагає й уникнути пояснень було б легко, розповісти йому...

Я уявляю собі: