Нехай мене звуть Ґантенбайн

Запитуючи, Ґантенбайн курить сигару й поглядає на Canale Grande[24], який теж може завдати страждань.

— Невже я зробив тебе нещасною?

Оскільки графиня мовчить, треба відповісти принаймні на це запитання, відвертість породжує відвертість. Правда прикра, але, зрозуміла річ, про такі речі хочеться дізнатися докладніше. Якщо тепер, то тепер. На самоті з обома коштовними чашечками Ґантенбайн, перш ніж мати змогу говорити далі, випиває обидві, я запитую, чи обійми з іншим чоловіком таки інші і якою мірою, на таке запитання жінка зі смаком взагалі ніколи не відповість, тож мовчання аж ніяк не означає, ніби графиня відсутня.

Туркочуть венеціанські голуби.

— Лілю, — кажу я, — так далі не піде!

Вона не запитує:

— Чому? Що ти маєш на увазі?

Її немає, але це не впадає у вічі; навіть якби була присутня, то тепер, присилувана відповідати, вона б щедро мовчала, аж поки я прямо запитую її:

— А що там, власне, з Нільсом?

Мовчання.

— Чи це, може, хтось інший? — запитую я, вперше ми розмовляємо так відверто і в такому цілковитому спокої; вона не може сказати, що я кричу на неї, й тому мовчить, поки Ґантенбайн сміється; я насолоджуюся її спокоєм, її мужністю, її сліпою готовністю дивитись у вічі будь-якій ситуації й запитую ще раз: — Чи це, може, хтось інший?

Ніякої відповіді.

— То хто це? — наполягаю я.

А втім, я розумію, на це запитання вона не відповість, такі речі не стосуються Ґантенбайна. Невже вона досі боїться, що я кричатиму на неї? Тільки аби не мовчати й засвідчити, спокій Ґантенбайна, трохи згодом, під акомпанемент туркоту уславлених голубів, кажу:

— Я й досі думаю, що це Нільс.

Я вперше проказав це ім’я, готовий, що графиня, почувши його, спакує валізи, щоб, напевне, вже ніколи не повернутися, і то ще сьогодні, навіть якщо й не піде до Нільса, бо він давно вже тут, у цьому й комізм, але тепер не до сміху, принаймні графиня не сміється, а Ґантенбайн, сам у венеціанській лоджії, якщо вже висловив це ім’я, то я не можу обійтися без признання:

— Я прочитав одного листа з Данії,..

Що має відповісти графиня на страхіття, яке я щойно оприлюднив, — графиня, яка спить?..

Розмова з Бурі про нашу нещодавню розмову; мені б дуже хотілося знати, як він оцінює «мою» Ділю. Він говорить про неї з певного повагою, яка лестить мені. Водночас я налякався. Коли Бурі пішов, я ще цілу годину сидів, мов прибитий, упершись підборіддям у складені руки. Він говорив про неї (а втім, коротенько), мов про реальну людину, і я, здається, єдиний, хто не бачить її.

Ліля як актриса

(додаток):

Її чарівлива гра з кухонним фартухом, коли приходять гості, і ще жоден гість не викрив її, навіть тверезо-хитрий Бурі, мабуть, Ліля й сама вірить у неї; за чверть години до приходу гостей Ліля з’являється додому, до смерті виснажена репетиціями «Макбета», які відбулися ще до обіду, а тепер уже вечір, вона падає в м’яке крісло й одразу, виснажена до смерті, береться, навіть не скинувши плаща, читати новий журнал і не дивиться на стіл, який тим часом накриває Ґантенбайн: вона може покластися на нього. І все-таки мимохідь коротке запитання: «А про майонез ти подумав?» Подумав. Яке щастя, що гості здебільшого спізнюються, бо Лілі, зрештою, ще треба зачесатися. Ґантенбайн подумав не тільки про майонез, а й про хліб, що на нього майже не звертають уваги, коли він на столі. Ліля замовила омара, і його справді доставили, а отже, власне, нічого не бракує. Вона пишається гарним омаром, шкода, що Ґантенбайн не бачить, який він гарний, омар, вибраний по телефону. Дивовижна пурпурово-червона тварина — омар, який думає геть про все: не тільки про майонез, а й вино, яке пасує до нього, і про холодне м’ясо, якщо раптом хто захоче його, і про фрукти, що їх вітатимуть згодом, коли його панцер уже опиниться в сміттєвому відрі. На щастя, як уже сказано, гості майже завжди запізнюються, тож Ліля, зачісуючись, розповідає сліпому Ґантенбайнові, хто прийде: адже в кожному товаристві завжди є такі люди, які й слова не мовлять, тож виникла б прикра ситуація, якби з того мовчання Ґантенбайн виснував, що про таких людей можна говорити, неначе вони не присутні. Тож Ґантенбайн неодмінно повинен запам’ятати список прізвищ. Коли нарешті дзвонять, Ліля, дарма що зачесана якнайкраще, не може підійти до дверей: адже це мить, коли вона повинна обв’язатися фартухом, щоб приймати гостей. Ґантенбайн розподіляє тепер прізвища, які запам’ятав, і дає кожному прізвищу стілець. Ліля майже не має часу привітати гостей, і вони єднаються в одностайному подиві: леді Макбет у кухонному фартуху. Люди зворушені, кожен хоче допомогти, тільки Ґантенбайн — ні, бо знає, що все вже зроблене.

— Прошу, — каже вона, — зараз я оце зроблю!

Вона майже не має часу на аперитив.

— Прошу, — каже вона, — я тут дбаю про все!