Нехай мене звуть Ґантенбайн

Обов’язок Ґантенбайна полягає тепер тільки в тому, щоб поділяти захват гостей, принаймні щоб не заважати, поки Ліля сновигає в кухонному фартуху в різні боки, на кухню, з кухні, на кухню, а Ґантенбайн як паша. А Ліля на кухні, поки гості, цмулячи віскі, мало не соромляться свого захвату перед тим, якого клопоту завдала собі ця видатна актриса, готує салат, який Гантенбайн перед тим, щоб уникнути можливих прикрощів, ретельно вимив. Гантенбайн як паша зі схрещеними ногами в кріслі-гойдалці. Слід сподіватися, вона нічого не забуде. А Ліля геть розвіяна, але це личить їй. На жаль, немає лимонів, каже вона, і це справді шкода, бо лимони лежать на кухні, але Ліля не бачить їх, справді шкода. Згодом — неохоче — вона знімає з себе уславленого кухонного фартуха. Відтоді Гантенбайн знає, що вже може робити все, не зруйнувавши своїми діями першого враження, тож і несе лимони й т. ін.

Я змінюю ще раз.

Ліля — не графиня й поготів не актриса. Не розумію, як я міг дійти до такої думки. Ліля просто жінка, одружена жінка, що вийшла заміж за чоловіка, з яким я колись мав зустрітися в барі. Тридцятиоднорічна жінка. Не морфіністка, не католичка, без професії. Чарівна жінка, і казати мені про це немає потреби, бо я й сам добре знаю. З якої речі Ліля повинна мати професію й працювати? Можливо, замолоду вона колись вивчала медицину і навіть склала перші іспити, а потім трапився шлюб, або ж ходила до школи акторської майстерності, можливо, навіть цілу зиму грала поряд із якимсь видатним актором — це все цілком можливі речі, але абсолютно неістотні. Ліля може обійтися без цього, вона жінка. Вона почувається незалежною навіть без власного прибутку. З другого боку, Ліля кожної миті була б готова стати до будь-якої роботи, з якої речі вона мала б терпіти нужду та ходити у власноруч пошитому одязі, вона зі своїм знанням мови будь-коли могла б піти працювати секретаркою, скажімо, в якомусь видавництві, але не в торгівлі чи якійсь службі соціального піклування, не в нудному ряду поряд з іншими, найліпше у видавництві, каже вона, редактором. До цього вона було б готова будь-якої миті. Але такої потреби немає, бо вона вийшла заміж. Інколи Ліля відчуває просто тугу за роботою, ностальгію за професією, але потім ці почуття полишають її. Ліля — не хатня господиня. Їй краще читати. Вона має свій автомобіль, бо інакше не почувалася б незалежною, це подарунок її чоловіка, що заробляє достатньо. Це лише її перший шлюб. Вона здорова, ба навіть міцна, а до того ж гарненька, тож нею залюбки милуються; від сухот, що були раніше, не лишилося й сліду, це тільки спогад, потрібний їй лиш інколи, щоб вимагати дбайливого ставлення до себе, тільки в крайньому випадку. Ліля не бездіяльна (як графиня) і не честолюбна (як актриса), але й вона, як уже сказано, ніяка не хатня господиня; для цього вона занадто розумна й ніколи не дозволить, щоб чоловік указував їй, мовляв, жінка повинна мати природжене покликання саме до тієї роботи, яка самому чоловікові видається нудною. Вона жінка, та аж ніяк не підлегла, отже, цілком сучасна жінка, жінка з широкою душею, вважаю я, одна з перших жінок нашого сторіччя, що сама, не пишаючись, може відповідати за себе, і тому, власне, ніщо не спонукає її братися за якусь роботу.

P. S.

Не знаю, звідки її чоловік довідався або довідається, що Ліля кохає мене, і це мене й не обходить. Я того Свободу не знаю. Не я винен, що ми не зустрілися тоді в барі. З огляду на ім’я — Франтішек Свобода — він чех. Я не знаю, як поводиться чех, коли жінка, яку він кохає, кохає іншого чоловіка.

Я уявляю собі: