Нехай мене звуть Ґантенбайн

Він не тільки вдає, ніби йде з далекої кухні, щоб нарешті сказати: «Pronto!», а навіть створює враження, ніби сказав це слово й самій графині; він уже знає, що господар засмучується, коли графиня спить цілісінький день, а до того ж, як уже сказано, це чудовий хлопець, лише один місяць у домі — звісно, це ренесансний палац.

— Лілю, — кажу тепер і я, — приходь!

І буде зроблене все, щоб Ґантенбайн не засмучувався, щоб він не помічав, що знову сидить сам за столом. Ґантенбайн зображує на обличчі безтурботність і мовчки намацує серветку, а слуга в білих рукавичках і теж із безтурботним обличчям, бо ж його вільний пополудень урятовано, не пропускає нічого, щоб зробити присутність графині, якої не бачить Ґантенбайн, принаймні чутною. Я бачу, як він коліном поворушив її стілець. Таж відомо, як добре чують сліпі. Антоніо імітує її присутність напрочуд добре й навіть хруснув одним туринським хлібчиком грісині, перш ніж піти по холодний бульйон, і я бачу, як він поспішає, щоб наше сімейне мовчання — до того, як його виправдають страви, — не затяглося. Але все-таки воно триває якусь мить.

— Ти їздила? — запитую я.

Ліля мовчить; вона спить, бідолашна, мабуть, учора вона знову спожила своєї п’янкої отрути, а оскільки вона переконана, що Ґантенбайн її наркотику не бачить, можна не пояснювати йому й наслідків.

— Ти ходила до лікаря? — запитую я.

Антоніо в дверях, я бачу його в дзеркалі, як він трохи невпевнено чекає на свій вихід; це дивовижна їдальня, зі справжнім гобеленом і дзеркалами, тож інколи можна бачити навіть власну потилицю, і я не знаю, чому Антоніо в білих рукавичках вагається і зволікає.

— Що сказав тобі лікар? — запитую я.

Тепер Антоніо вже заходить із чашками, і, річ очевидна, графиня, навіть якби була тут, у присутності слуги не розповіла б про знахідки лікаря, тож мовчання тепер знову видається природним. Завдяки цьому Антоніо знову набуває впевненості. Він ставить першу чашку, як і годиться, на тарілку нашої графині, що спить, і ставить досить гучно, щоб Ґантенбайн почув. Він, цей син злиденного рибалки, вбраний тепер у білий кітель із золотими позументами, просто чудово виконує цей номер і стоїть у їдальні, чекаючи, поки Ґантенбайн працює ложкою. Адже в присутності слуги розмовляють неохоче. Бракує лише того, щоб він її ложкою стукав об її чашку. Антоніо цього не робить, тож чути лише, як Ґантенбайн сьорбає холодний бульйон; графині не чути...

А що далі?