Ніби ми злодії

Він полишає спробу.

— Гадаю, це не має значення, але все одно не можу про це не думати.

Я всміхаюся йому якомога невизначений? — так, щоб він точно не міг викинути ці думки з голови ще дуже довго. Якби ж то Колборнові стало снаги спитати, я б йому відповів.

Моя відчайдушна закоханість у Джеймса (от воно, правильне слово, і до біса те «захоплення») була поза межами поняття статі. Колборн — цілком пересічний собі Джо, щасливо одружений, батько двох дітей, чимось схожий на мого власного батька, — не справляє на мене враження людини, яка здатна це зрозуміти. Мабуть, це нікому не під силу, аж доки сам цього не переживеш, і тоді вже просто не зможеш заперечувати.

То ким ми були один для одного? За десять років я так і не спромігся дібрати гожого слова, щоб дати цьому визначення.

СЦЕНА ПЕРША

Щойно третьокурсники завершили з «Двома веронцями», декорації розібрали з якоюсь майже нечемною похапливістю. За три дні сценою повністю заволоділи декорації «Ліра», і ми вперше потрапили до простору, що зазнав перетворення. У розкладі стояло фехтування, але натомість ми увійшли за лаштунки, вервечкою, одне за одним, не відчуваючи майже нічого, хоча зазвичай перспектива побачити нову декорацію викликала неабияке хвилювання.

(Александр уже повернувся з лікарні. Він ішов останнім — із запалими очима, якийсь скутий і безживний, геть-чисто ожилий мрець. Він здавався таким зламаним, що мені поки бракувало бажання — чи то, може, сміливості — з ним поговорити.)

— Ну от, — виголосив Каміло, вмикаючи робоче освітлення. — Цього разу вони справді перевершили самих себе.

На одну неймовірну мить я забув про втому й тягар постійної тривоги, що мене гнітила. Ми немов потрапили до якоїсь зачарованої країни.

Позначені скотчем на підлозі декорації здавалися оманливо простими: порожня сцена з вузьким Мостом, що тягнувся центральним проходом, ніби злітна смуга. Але сценічне рішення вражало, від нього паморочилося в голові, наче від наркотика. Величезне дзеркало вкривало всю підлогу, кожен її сантиметр, відбиваючи глибокі тіні за лаштунками. Ще одне дзеркало здіймалося вздовж стіни, де мав бути задник; воно стояло під кутом, так щоб у ньому відбивалися лише темрява й порожнеча — але не глядачі. Мередіт першою наважилася ступити на сцену, і я насилу придушив безглузде бажання схопити її за руку й потягти назад. Її точна копія стояла догори дриґом, відбиваючись у підлозі.

— Господи... — видихнула вона. — Як вони це зробили?

— Дзеркальний плексиглас[118], — пояснив Каміло. — Тому поверхня не трісне, і нею можна цілком безпечно ходити. Костюмери закріплять на підошвах нашого взуття спеціальні накладки, щоб ми не сковзалися.

Мередіт кивнула, дивлячись униз, у прозорий вертикальний тунель, що вів — куди? Філіппа обережно ступила на сцену й підійшла до Мередіт. Потім до них долучився Александр, за ним Рен, тоді Джеймс. Я й досі стовбичив за лаштунками, вагаючись.

— Овва, — захоплено видихнула Рен тонким голосом. — Л як воно все виглядає, якщо ввімкнути світло?

— Давайте покажу, — озвався Каміло, повертаючись до пульта в суфлерському кутку. — Voila.

Коли ввімкнулися прожектори, Рен зойкнула. Це було не гаряче, задушливе жовте світло, до якого ми звикли, — ні, це світиво було нестерпно-білим. Ми закліпали, засліплені ним, чекаючи, поки звикнуть очі. Аж тоді Мередіт тицьнула вгору.

— Дивіться!

Над нами, між дзеркалом-задником і завісою (де зазвичай були тільки порожні штанкети й довгі ліани тросів), зараз висіли мільйони крихітних дротиків з оптоволокна, сяючи яскраво-блакитним, ніби зірки. Дзеркало під ногами перетворилося на неозоре нічне небо.

— Ходи сюди, — гукнув мене Каміло. — Присягаюся, це безпечно.

Я слухняно вигулькнув з-за лаштунків і опустив ногу на дзеркальну підлогу, побоюючись, що стопа зараз просто пройденаскрізь і я шубовсну донизу. Але дзеркало нікуди не поділося, воно здавалося оманливо твердим. Я обережно дістався до центру сцени, де юрмилися мої однокурсники, дивлячись хто вгору, хто вниз із роззявленими від захвату ротами.

— Вони зробили справжні сузір’я... — промовила Філіппа. — Ондечки Дракон...

Вона тицьнула пальцем, і Джеймс простежив за напрямком її погляду. Я глянув на Міст, над яким зі стелі залу звисала ше одна оптоволоконна гірлянда.

— Оце вони дають... — стиха видихнув Александр.

Власні відображення в нас під ногами ширяли над зоряною прірвою. У мене неприємно закрутило в шлунку.

— Не поспішайте, — сказав Каміло. — Походіть трохи. Звикайте рухатися тривимірною підлогою.

Усі мої однокурсники розійшлися сценою, їх поволі віднесло від мене, наче брижі на поверхні озера. Раптом я відчув якийсь незрозумілий поштовх за сонячним сплетінням і зрозумів, що це мені нагадує — озеро взимку, коли воно ще не встигло вкритися кригою і в ньому відбивається неосяжне чорне небо, наче портал до іншого всесвіту. Я заплющив очі, відчуваючи, що мене захитує.