Ніби ми злодії

Якщо б усе сказати він посмів,

Від серця. Зрозумій і прощавай!

ДЖЕЙМС: До смерті твій!

Він повернувся, рушив у хибний бік і просто вийшов зі студії. Щойно він зник, Мередіт відвернулася від того місця, де стояв Джеймс, і слова її пролунали різко й затято:

— Які чоловіки бувають різні!

Цей кожну може звабити, а я

Нікчемі нерішучому належу.

Продзвенів дзвінок, саме вчасно. Я вибіг у коридор; від огидного відчуття, що на мене всі витріщаються, аж пекло шкіру.

СЦЕНА ДЕСЯТА

Я кулею злетів сходами, мало не перекинувши через поруччя якогось студента філософського факультету — так мені кортіло якнайшвидше забратися з П'ятої студії. Дорогою впустив книгу, але повертатися по неї не став — хтось достеменно підніме, а в кутику на форзаці було написано моє прізвище. Діставшись галереї, я, навіть не постукавши, рвучко розчахнув двері, затраснув їх за собою і привалився до них спиною. Під шиною на переніссі засвербіло — підступало бажання чхнути, і на мить я затамував подих, уявивши, як зараз буде боляче.

— Олівере? — Фредерік визирнув з-за дошки з ганчіркою для крейди в руці.

— Так, — озвався я, видихаючи. — Перепрошую, я просто... хотів побути в тиші.

— Розумію. Може, сядете, а я наллю вам чаю?

Я кивнув, очі сльозилися, бо я щосили намагався не чхнути. Пройшовши кімнатою, підступився до вікна й визирнув надвір. Там усе було безрадісним і сірим, тьмяне озеро вкривав тонкий шар криги. Звідси, здалеку і з чималої висоти, воно здавалося каламутним дзеркалом, і я уявив, як Бог тягнеться донизу, щоб протерти скло рукавом.

— Мед? — спитав Фредерік. — Чи лимон?

— Так, будь ласка, — озвався я; думки мої були далекі від того, що зривалося з губ.

У голові спліталися в обіймах і боролися Джеймс і Мередіт. Під волоссям і між лопатками поколював шкіру піт. Хотілося розчахнути вікно, дозволити холодному пориву зимового вітру вгамувати пропасницю, що струменіла у венах, заморозити мене, щоб узагалі нічого не відчувати.

Фредерік приніс мені чашку з блюдцем, і я зробив чималенький ковток чаю. Він обпік мені язик і піднебіння, я не відчув смаку, навіть різкої кислоти лимону не відчув. Фредерік спантеличено дивився на мене. Я спробував був йому всміхнутися, але вийшла радше якась гримаса, судячи з того, що він легенько постукав себе пальцем по носі й запитав:

— Як воно?

— Свербить, — зізнався я.

Відповідь була інстинктивна, але доволі чесна.

Спочатку Фредерікове обличчя нічого не виражало, аж тоді він розсміявся.

— Ви, Олівере, — сказав він, — воістину незламна людина.

Моя усмішка тріснула, геть-чисто шар тиньку.

Фредерік почовгом рушив назад до буфета, щоб продовжити розливати чай. Я стиснув кулаки якомога міцніше, тамуючи бажання закричати, а чи, можливо, вибухнути несамовитим сміхом, хоча горло в мене, як і раніше, боліло після тієї ночі, коли в Александра стався передоз.

Із запізненням продеренчав дзвоник; я глянув на Фредеріка, який дивився на золотий годиннику себе на зап’ястку.

— А інші затримуються? — спитав він.

— Я не знаю, — власний голос здався мені якимось напруженим, ламким. — Александр у лікарні, Рен повернеться завтра, але...

— Л решта?

— Не знаю, — повторив я, не в змозі придушити раптову хвилю паніки. — На заняттях у Ґвендолін були всі.

Невелика раціональна частина мого мозку видала перелік причин, через які вони могли запізнюватися. Найімовірніше, просто почувалися вибитими з колії через те, що відбулося щойно на занятті. Втомилися. Їм зле. ПTCP.

Фредерік визирнув до коридору, спершу глянув у один бік, потім в інший, наче дитина, яка збирається перейти вулицю. Я взяв філіжанку, сподіваючись, що чай мене заспокоїть, але вона вислизнула з моєї тремкої руки. Гарячезна рідина плеснула мені на шкіру — я задихнувся зболеним криком, а тонка порцеляна впала на підлогу й розбилася на друзки.

Фредерік, рухаючись швидше, ніж будь-коли на моїй пам’яті, рвучко озирнувся.

— Олівере... — почав він здивовано, мало не докірливо.

— Вибачте! — вигукнув я. — Вибачте, вона просто вислизнула, і я...

— Олівере, — повторив Фредерік, зачиняючи двері. — Я не через філіжанку переймаюся.

Він узяв із буфета серветку, приніс мені. Я промокнув руки, як міг, бо вони й досі страшенно трусилися. Дихання було коротке й уривчасте, ніби на мене раптом напала гикавка — я хапав просякле крейдяним пилом повітря так жадібно, наче воно мало от-от закінчитися. Фредерік опустився в крісло, де зазвичай сидів Джеймс.

— Будь ласка, гляньте на мене, Олівере, — сказав він суворо, але м’яко. Я звів очі. — Отак. А тепер розкажіть-но мені, що сталося.

— Усі... — я похитав головою, розриваючи серветку на дрібні клаптики своїми нещасними попеченими пальцями. — Ми просто... розвалюємося.

Тоді я вже зрозумів, якою вона буде, наша історія. Наша маленька драма стрімко мчала до кульмінації. Що буде далі, коли ми опинимося на краю урвища?

Спочатку розплата. Потім падіння.

ДІЯ П’ЯТА

ПРОЛОГ