Ніби ми злодії

Тому вона зважила за краще опрацювати проблемні сцени «Ліра», на ретельний розбір яких під час репетицій забракло часу.

Упродовж години ми з Джеймсом спостерігали за тим, як Ґвендолін патрає Мередіт і Філіппу, шукаючи в дівчатах проблиски справдешнього сестринського суперництва, щоб роздмухати між ними полум’я для сцени. Робота була не з легких; Мередіт заледве знала своїх братів, а Філіппа казала, що в неї ані братів, ані сестер немає взагалі (я досі не знаю, чи це правда). Відтак Ґвендолін вивела мене зі ступору, запитавши про моїх сестер; це була не та тема, яку мені тоді — та й будь-коли — хотілося обговорювати. До того ж вона мало не розбовкала всім, що я — новий прибиральник у Замку, але, на щастя, перемкнулася на іншу тему. Покінчивши з дівчатами, вона дала нам п’ять хвилин перерви й наказала Джеймсові та Мередіт прийти готовими до другої сцени четвертої дії.

Коли ми повернулися, Ґвендолін почала роботу над сценою докору — мовляв, минулого тижня вони грали абияк.

— Ні, серйозно, — мовила вона. — Це одна з найпристрасніших сцен у п’єсі між двома найпотужнішими персонажами. Ставки високі як ніколи, тому я не хочу, щоб у мене складалося враження, ніби я підглядаю за невдахою, який намагається зняти дівку в барі...

Мередіт і Джеймс слухали її мовчки і, коли Ґвендолін завершила промову, розійшлися по своїх місцях, навіть не глянувши одне на одного. (Відтоді, як Джеймс зламав мені ніс, ставлення Мередіт до нього перетворилося з прохолодного на крижане, і це, поза всякими сумнівами, також спричинялося до того, що на сцені між ними не було ніякої хімії.)

Філіппа подала їм репліку — не свою, але Ґвендолін вирішила себе цим не утруднювати, — і вони розпочали сцену, але так кострубато, що мене аж перехнябило. Текст у їхньому виконанні здавався пласким; торкалися вони одне одного вимушено й ніяково.

Філіппа, що сиділа поруч зі мною, дивилася, як руйнується сцена, з таким похмурим і зболеним виразом обличчя, ніби її катували.

— Стоп, стоп, стоп! — гукнула нарешті Ґвендолін, змахнувши рукою. — Зупиняймося.

Джеймс і Мередіт із вдячністю розійшлися, відсахнувшись одне від одного, наче однополярні магніти. Мередіт склала руки на грудях; Джеймс похмуро втупився в підлогу. Гвендолін глянула спочатку на одного, потім на іншу й поцікавилася:

— І що це, в біса, з вами обома таке?

Мередіт завмерла. Джеймс це відчув і теж напружився, але очей на неї не зводив. Ґвендолін стала руки попід боки й заходилася пильно роздивлятися цих двох.

— Я докопаюся до суті, хай би якою вона не була, — сказала вона. — Але спершу давайте обговоримо сцену. Що в ній відбувається? Мередіт?

— Гонерильї потрібна Едмундова допомога, тому вона його підкуповує єдиним відомим їй способом... — голос Мередіт звучав так, наче все це їй неймовірно набридло.

— Певна річ, — кивнула Ґвендолін. — Чудова відповідь, якщо тобі відняло все нижче шиї. Джеймсе? Тепер ми слухаємо вас. Що відбувається з Едмундом?

— Він бачить інший шлях отримати бажане, але все одно грає тими картами, які вона йому здає, — промовив він невиразним, якимось механічним голосом.

— Цікаво. Але це повна дурня, — сказала Ґвендолін, і я здивовано відірвався від споглядання власних колін. — Цій сцені бракує чогось величезного, і воно просто перед вами, — вела далі вона. — Гонерилья не вбиватиме свого чоловіка просто заради того, щоб отримати нового командувача, а Едмунд не ризикуватиме Реганиним титулом, якщо йому не запропонують щось вагоміше. То чому вони це роблять?

Усі мовчали. Ґвендолін рвучко розвернулася на п’ятах і гукнула:

— Та на бога! Олівере! — Це було так голосно, що я аж підстрибнув. — Я знаю, що ви точно в курсі. «Бо бла-бла-бла і вбивство — як вогонь і дим»... Яке слово я випустила?

У голові сяйнув давно знайомий рядок із «Перікла».

— Хіть? — промовив я; це слово нашорошувало, я однаково боявся мати слушність і помилитися.

— Хіть! — гаркнула Ґвендолін, струснувши затиснутим кулаком у бік Джеймса і Мередіт. — Пристрасть! Якщо грати логіку, а не почуття, сцена не працює! — Кулак знову злетів у повітря. — Цілком очевидно, що ви двоє хіті не відчуваєте, тому треба ситуацію виправити. Як? Для початку стати обличчям одне до одного.

Вона взяла Джеймса за плечі й рвучко розвернула, так що він і Мередіт опинилися майже носом до носа.

— Тепер відкиньмо всю цю нісенітницю про «він / вона» й почнімо розмовляти як живі люди. Припиніть промовляти «Едмунде» таким тоном, ніби він — чувак, якого ви підчепили на вечірці. Це не про нього, це про вас.

Вони обоє дивилися на Ґвендолін порожніми очима.

— Ні, — похитала вона головою. — Ні. Дивитися треба не на мене, — вони розвернулися й втупилися одне в одного, і за мить Ґвендолін додала: — Ми з вами тут не у витрішки граємо!

— Воно не працює, — гримнула Мередіт.

— А чому? — спитала Ґвендолін. — Тому що ви двоє зараз одне одному не до смаку? Це, чорт забирай, паскудно...

Вона зупинилася, зітхнула.