На те, щоб піднятися з першого поверху до Вежі, у мене йде років десять. Я дибаю сходами повільно, ніби приречений до страти — на ешафот, а Колборн, так само неквапом, — за мною назирці. Тутешній аромат старого дерева й старовинних книг із невагомим присмаком пилу майже нестерпно знайомий, хоча я навіть не зважав на нього десять років тому, коли тут мешкав. Двері трохи прочинені, наче один із нас, тих колишніх двадцятирічок, не зачинив їх, поспішаючи до театру, до П’ятої студії, до «ШексВЕЕR»... чи ще бозна-куди. На мить я замислююся, чи не чекає на мене Джеймс там, за дверима.
Я штовхаю їх, і вони безшелесно прочиняються — двері заіржавіли не настільки, як я. Порожня кімната витріщається на мене, коли я переступаю поріг, готовий до того, що біль споминів вгатить ніби блискавкою. Але замість нього я чую лише слабкий шепіт, зітхання, схоже на найлегший подих вітру по той бік шибки. Врешті-решт я наважуюся зрушити з місця.
Тут і досі живуть студенти, принаймні мені так здається. На порожніх книжкових полицях лежить шар пилу — завтовшки в кілька тижнів, але не років. З ліжок прибрали білизну, вони здаються якимись голими і схожими на кістяки. Моє ліжко. Джеймсове. Я торкаюся одного зі стовпчиків його ліжка; дерев’яна спіраль, гладенька, ніби скло. Видихаю — я й не помітив, що затримав подих. Кімната цілком і повністю пересічна.
Вікно між моєю шафою і Джеймсовим ліжком — вузьке, наче амбразура, — примружившись, вдивляється в озеро. Якщо витягнути шию, можна побачити кінець пірса, що виступає над по-літньому смарагдовою водою. Я розмірковую (уперше, хоч як це дивно): а що, якби я спостерігав за тим, що сталося, звідси, якби не провів ніч після вечірки на честь «Цезаря» поверхом нижче, у кімнаті Мередіт? Ні, надто темно було, кажу собі. Нічого б я звідси не побачив.
— Ви тут жили? — Колборн стоїть у мене за спиною, дивлячись у стелю, у далеку центральну точку, де всі бантини сходяться, наче шпиці колеса. — Ти й Ферроу?
— Так, Джеймс і я.
Колборнів погляд звільна опускається. Тепер детектив дивиться мені просто в очі. Дивиться й хитає головою.
— Ви двоє... Ніколи не розумів.
— І ми також. Легше було не розуміти.
Він якусь мить вагається, добираючи слова.
Звучить нечемно, але він просто роздратований тим, що не годний краще сформулювати власне запитання.
— Багато ким. Друзями, братами, співучасниками... — обличчя Колборна спохмурніло, але я не зважаю на це й веду далі: — Джеймс був таким, яким я відчайдушно хотів стати й ніколи не міг: талановитий, розумний, компанійський. Єдина дитина в сім’ї, де мистецтво цінували вище за логіку, а пристрасть — вище за мир і спокій. Я вчепився в нього, наче реп’ях, щойно ми познайомилися, сподіваючись, що мені теж перепаде бодай дещиця його блиску.
— А він? — питає Колборн. — Йому з тебе яка була користь?
— Невже так складно повірити в те, що я просто можу комусь подобатися, Джо?
— Зовсім ні. Я ж тобі багато разів казав, що ти припав мені до душі навіть проти моєї власної волі.
— Авжеж, — сухо кажу я, — і мені ваша душа повсякчас світить і гріє.
Він гмикає.
— Можеш не відповідати на запитання, але я його не знімаю.
— Гаразд. Це, певна річ, просто припущення, але, мабуть, Джеймсові я подобався з причин, прямо протилежних тим, з яких він подобався мені. Усі казали, що я «милий», але насправді мали на увазі «наївний». Я був наївним, вразливим і просто-таки неймовірно
Колборн дивиться на мене якось дивно, немовби оцінно.
— І що, це все?
— Звісно, що ні, — кажу я. — Ми чотири роки були нерозлучними. Цього не поясниш за кілька хвилин.
Колборн супиться, ховає руки в кишені. Мій погляд автоматично сковзає до його стегна, шукаючи золотий виблиск поліцейського жетона, і аж тоді я згадую, що він змінив роботу. Знову кидаю погляд на його обличчя. Він радше не постарішав, а полиняв, наче старий пес.
— Хочеш дізнатися, що це було, на мою думку? — питає він.
Я заінтриговано зводжу брови. Від мене часто хотіли почути пояснення моїх стосунків із Джеймсом, і це спочатку здавалося несправедливим — бо ж від однієї частини рівняння вимагали, щоб вона відповідала за нього повністю, — але жодна людина досі не пропонувала поставити нам діагноз.
— Я гадаю, він захопився тобою, тому що ти був аж так захоплений ним.
(«Захоплений». Я звертаю увагу на вибране ним слово. Мені це визначення не здається аж таким точним, але й не скажеш, що воно геть хибне.)
— Так, можливо, — кажу я. — Я не питав. Він був моїм другом... Ба ні, чесно кажучи, набагато більше, ніж другом... І цього було достатньо. Розбиратися в причинах у мене не було потреби.
Ми стоїмо, дивлячись один на одного. Мовчимо, але ніяковіє через це мовчання лише Колборн. Йому страшенно кортить поставити ще одне запитання, але він цього не робитиме. Утім, він підбирається якомога ближче, поволі, можливо, сподіваючись, що я сам не витримаю і завершу думку за нього:
— Коли ти кажеш «більше, ніж другом»...
Я чекаю.
— Так?