Ніби ми злодії

Не встигнувши ще вирішити, що робити далі, я раптом відчув на грудях його руку й опустив очі. Його долоня була притиснута до моєї майки, пальці лежали на ключиці. Я чекав, пригорне він мене до себе, а чи відштовхне. Але він просто дивився на власну руку, як на щось химерне, досі не бачене.

СЦЕНА ВОСЬМА

Лютий промчав стрімко. Минула середина місяця, перш ніж я нарешті припинив помилково вказувати в даті на письмових роботах «січень». День показу проміжних семестрових етюдів насувався все швидше — і, попри те, що Фредерік і Ґвендолін були аж напрочуд добросердими, коли розподіляли сцени, ми все одно відчайдушно намагалися не потонути в морі тексту, який треба було вивчити, книг, які слід було прочитати, підручників, які необхідно переглянути, та робіт, які належало вчасно здати. Якось недільного вечора Джеймс, я та дівчата зібралися в бібліотеці, готуючись прогнати сцени, які ми мали показувати на заняттях наступного тижня. Джеймсу й Філіппі дісталися Гамлет і Гертруда; Мередіт і Рен — Емілія — Паламонові.

— От правда, — промовила Філіппа, учетверте затнув-шись на одній і тій самій репліці, — від них що, шматок би відвалився, якби вони дали мені Офелію? Хай яка в мене багата уява, але я все одно недостатньо стара, щоб ти був моїм сином.

— І ще — на горе — мати ви мені[114], — докинув Джеймс.

Філіппа важко зітхнула.

— У чім же це так голосно й брутально

Мене ти винуватити насмів?

— У чім? Цей вчинок брудом укриває

Обличчя скромності, на лицемірство

Чесноту перетворює саму... [115]

Вони продовжили тихенько сваритися. Я відкинувся на спинку канапи та якийсь час спостерігав за тим, як Мередіт розчісує волосся Рен. Видовище було прегарне: світло вогню м’яко грало на їхніх обличчях, підсвічувало вигини вуст і вій.

РЕН: А ти зробила б це за цілий світ?

МЕРЕДІТ: Весь світ — ціна велика аж занадто

За гріх такий дрібний.

РЕН: Не вірю я.

Ніколи б ти такого не зробила![116]

Я знову взявся за нотатник. Текст було розмічено й попідкреслювано чотирма різними кольорами і так безладно всіяно позначками, що серед них важко було побачити оригінал. Якийсь час я бурмотів репліки собі під ніс, голоси інших тихенько шелестіли, зливаючись із шамротінням і потріскуванням полум’я в каміні. Минуло п’ятнадцять хвилин, потім двадцять. Я вже починав нервуватися, аж тут унизу відчинилися двері.

Я випростався.

— Ну нарешті...

Хтось швидко підіймався сходами.

— Давно вже час, я на тебе тут цілий вечір чекаю... — вигукнув я і лише тоді зрозумів, що це не Александр.

— Колін, — промовила Рен, перериваючи сцену.

Він кивнув, його руки ніяково ворушилися в кишенях куртки.

— Вибачте за вторгнення.

— Що сталося? — спитав я.

— Александра шукаю... — щоки Коліна маковіли, але мене брали сумніви, що це від холоду.

Філіппа й Мередіт ззирнулися, а тоді Мередіт промовила: — Ми гадали, що він з тобою.

Колін кивнув, його погляд ширяв кімнатою, старанно уникаючи нас.

— Так, Александр сказав, що ми зустрінемося о п’ятій і вип’ємо, але я його не бачив і жодних звісток не отримував... — він знизав плечима. — Просто хвилюватися почав, розумієте...

— Так... — Філіппа вже підводилася з крісла. — Хто хоче зазирнути до нього в кімнату? Я гляну на кухні — а що, як він записку залишив?

— Я піду.

Колін майже вибіг із бібліотеки, йому кортіло якнайшвидше опинитися в коридорі, де ми на нього не витріщатимемося.

МЕРЕДІТ: Як вважаєте, що сталося?

Я: Не знаю. Він нікому з вас нічого не казав?

РЕН: Ні, але з ним останнім часом щось негаразд.

ДЖЕЙМС: Можна подумати, з кимось із нас усе гаразд.

Рен насупилася й глянула на мене. Додати було нічого, тому я просто знизав плечима. Вона розтулила губи, але що саме збиралася сказати, ми так і не дізналися, бо в бібліотеку знов увірвався Колін; щойно помаковіле обличчя зараз було біле-білісіньке.

— Він у себе — і йому зле... Зовсім зле!

На останньому слові його голос зірвався. Ми всі посхоплювалися на ноги. Уже в коридорі нас наздогнав голос Філіппи, що пролунав із кухні, нервовий і високий.

— Народе, агов? Що там у вас?

Двері вгатили об стіну, коли Колін розчахнув їх навстіж. Книги, одяг та зіжмаканий папір були розкидані по всій кімнаті, наче тут вибухнула бомба. Александр лежав на підлозі, його руки та ноги були зігнуті під якимись неприродними кутами, голова закинута назад, наче йому зламали шию.

— Боже... — видихнув я. — Що робити?

Повз мене до кімнати проштовхнувся Джеймс.

— Розступіться. Коліне, підніми його, зможеш?

Рен тицьнула пальцем у глибину кімнати.

— Що це?

Підлога під ліжком була заставлена баночками від пігулок і футлярами від фотоплівки. Вони були запхані під ліжко так глибоко, що з-під кута ковдри, яка сповзла чи не до підлоги, їх майже не було видно. З деяких було відірвано аптечні етикетки, лишилися самі клаптики білого паперу.