Ніби ми злодії

Джеймс опустився поряд з Александром на коліна, стиснув його зап’ясток, намацуючи пульс. Колін обережно підняв його голову — і з Александрових губ зірвався якийсь звук.

— Живий, — сказав я. — Точно живий, він, мабуть, просто...

Голос у Джеймса був тонкий і напружений:

— Та помовч бодай мить, я не можу...

Філіппа вигулькнула у дверях кімнати за нашими спинами.

— Що тут відбувається?

Александр щось пробурмотів, і Колін схилився чи не впритул до його обличчя.

— Не знаю, — сказав я. — Мабуть, передоз.

— Господи... Який передоз? А на чому він сидить, хтось знає?

— Пульс уривчастий, — швидко й тихо промовив Джеймс. — Йому треба до лікарні. Хтось із вас, гайда вниз, телефонуйте до швидкої. І зберіть усю цю погань.

Він кивнув у бік баночок попід ліжком.

Колін, який заколисував мокру від поту Александрову голову на колінах, пополотнів.

— Не можна все це здати лікарям — ти що, хочеш, щоб його виключили?

— А ти хочеш, щоб він помер? — відрубав Джеймс.

Колін не встиг відповісти, Александрове тіло раптом звело судомою, щелепи стиснулися, м’язи засмикалися.

— Робімо, як він сказав, — втрутилася Мередіт. — Гайда хтось до телефона, просто зараз!

Вона опустилася навпочіпки поруч із Джеймсом і заходилася вигрібати баночки з-під ліжка. Александр застогнав, пальці зашкребли підлогу. Колін схопив його руку, міцно стиснув, ледь подавшись уперед. Рен забилася в куток і зіщулилася там, обхопивши себе руками за плечі; здавалося, її нудить. Мій шлунок теж намагався вийти через рот.

Філіппа схопила мене за руку.

— Олівере, ти можеш...

— Так, я піду. Подбай про Рен.

Я вибіг із кімнати й помчав сходами вниз. Затерплі ноги підтиналися. Зірвавши з важеля слухавку, я набрав 911.

За мить по інший бік пролунав голос. Жіночий. Байдужий. Діловий.

— Дев’ять-один-один. Що у вас сталося?

— Я в Замку на території академії Деллекера, нам терміново потрібна швидка.

— Про який саме екстрений випадок ідеться? — вона була така спокійна, така холодна. Я насилу тамував бажання гримнути на неї: «Про терміновий! Чули про такий?».

— Якесь передозування, не знаю, чим саме. Відрядіть швидку, хутко!

Я впустив слухавку, дозволив їй просто випасти з моєї руки. Вона ривком натягнула дріт і загойдалася на ньому, як повішаний на мотузці. Я чув металевий голос у телефоні, далекі звуки розпачу й тривоги нагорі, а в голові крутилося лише одне запитання: чому? Чому наркотики, чому передоз, що він зробив, що він зробив, щовінзробив, щовінзробивщовінзробивщовінзробив?!

Знову повернутися нагору я не міг себе примусити, але й на місці стояти був не годний. Мене наперед жахало те, що я міг сказати, коли поліція та парамедики почнуть ставити запитання. Я залишив трубку висіти й розчахнув двері, не взявши ані куртку, ані шарф, ані рукавички — нічого.

Ідучи доріжкою, де рінь, наче крихітні крижинки, колола мені ноги крізь шкарпетки, я поступово набирав швидкість. Коли я ступив на землю, вкриту брудною ковдрою лежалого снігу й соснової глиці, то вже мчав на повну силу. Попри холоднечу серце важко гупало в грудях, кров ринула по венах, гуркотіла у вухах, аж поки греблю в ніздрях не прорвало і з носа знову не ринуло. Я біг навпростець крізь ліс, гілки й колючки дряпали мені обличчя, руки й ноги, але я їх майже не відчував, дрібні уколи болю губилися в несамовитому ґвалті паніки. Я звернув зі стежки, пірнаючи в ліс, так глибоко, що не знав, чи зможу відшукати дорогу назад, так глибоко, щоб мене ніхто не почув. Коли здалося, що зараз розірветься або серце, або легені, я гепнувся на всі чотири на замерзле листя й завивав на дерева, допоки в горлі щось не обірвалося.

СЦЕНА ДЕВ’ЯТА

У вівторок зранку на заняттях нас було лише четверо: Джеймс, Філіппа, Мередіт і я. Александр досі не повернувся з реанімації Броудвотерської лікарні — хоча стан його стабілізувався, принаймні нам так сказали. У понеділок усіх одне за одним тягали із занять на психологічну консультацію. Штатний психолог і лікар із Броудвотера по черзі ставили настирливі запитання про нас самих, про інших, про нашу спільну історію зловживання психоактивними речовинами. (За результатами цієї співбесіди ми отримали брошури про небезпеку вживання наркотиків і суворе нагадування, що відвідування прийдешнього семінару про шкідливий вплив алкоголю є обов’язковим для всіх.) На додачу до звичайних проблем, спричинених стресом і перевтомою, у Джеймса та Рен — наскільки я зрозумів з того, що підслухав під дверима Голіншедового кабінету дорогою до туалету, — були ознаки посттравматичного стресового розладу. Рен узяла звільнення від занять ще на день, щоб перепочити, але, коли я запропонував Джеймсу зробити те саме, він заперечив:

— Якщо я цілий день сидітиму самотою в Замку, у мене дах зірве.

Я не став з ним сперечатися, але виявилося, що в П’ятій студії почувався він анітрохи не краще.

— ...Що ж, — промовила Ґвендолін, щойно ми сіли на свої місця. — Сумніваюся, що сьогодні хтось із вас готовий до засвоєння нового матеріалу, і до того ж вас надто мало. Завтра мені б довелося пояснювати ту саму тему.