Ніби ми злодії

Коли піднімався до Вежі, здавалося, що я рухаюся, наче в уповільненій зйомці. Якось не відчувалося, що я йду нагору, щоб зустрітися з Джеймсом, уперше за пару днів. Враження було таке, ніби ми востаннє бачилися й щиро спілкувалися ще задовго до Різдва. Двері на горішньому майданчику були прочинені. Я нервово облизнув губи та штовхнув їх.

Джеймс сидів на краю ліжка, втупившись у підлогу. Але ліжко було не його — моє.

— Зручно? — поцікавився я.

Він швидко підхопився і зробив два кроки вперед.

— Олівере...

Я підняв руку, долонею до нього, наче вартовий на мосту.

— Ні, просто стій там... поки що...

Він зупинився посеред кімнати.

— Гаразд. Я зроблю все, що ти захочеш.

Мостини підлоги ходором ходили в мене під ногами. Я сковтнув, тамуючи напад якоїсь дивної, розпачливої ніжності.

— Мені хочеться тобі пробачити, — бовкнув я. — Але, Джеймсе, я б тебе зараз просто вбив, присягаюся.

Я потягнувся до нього, стиснув порожній кулак.

— Я хочу... Господи, я навіть пояснити це не можу. Ти наче той птах, розумієш?

Він розтулив губи — у нього на язиці вочевидь крутилося якесь запитання, якийсь здивований вигук. Я рвучко, негарно рубанув рукою, зупиняючи його. Думки були хаотичними, навіженими.

— Александр мав рацію, Річард — не горобець, це ти горобець. Ти... не знаю, щось таке тендітне, невловиме, і мені здається, що якби я лише впіймав тебе, то роздушив би.

Обличчя Джеймса набуло якогось жахливого зболеного виразу, а він зараз просто не мав на нього права, не тепер. Пів десятка взаємовиключних почуттів вирували в мені відразу, і я зробив один широчезний незграбний крок до Джеймса.

— Я неймовірно хочу так на тебе розлютитися, щоб нарешті це зробити, але просто не можу, тому натомість злюся на себе. Ти взагалі розумієш, як це несправедливо?

Голос мій звучав високо й напружено, наче в маленького хлопчика. Це мене дратувало, тому я голосно вилаявся:

— Дідько! Хай йому грець усьому — і мені, і тобі... Трясця, Джеймсе!

Мені кортіло повалити його на підлогу, збити його з ніг... 1 що далі? Жорстокість цієї думки мене стривожила, і я, придушено загарчавши від люті, схопив книжку, що лежала на валізі біля Джеймсового ліжка, і жбурнув її в нього, кинув йому просто під ноги. Це був «Лір» у паперовій обкладинці, м’який і не здатний заподіяти шкоди, але Джеймс усе одно скривився, коли книжка в нього влучила. Вона із шелестом упала до його ніг, одна сторінка повисла навскіс, відірвавшись від корінця. Коли Джеймс підняв очі, я негайно відвів погляд.

— Олівере, я...

— Не смій! — я тицьнув у нього пальцем, наказуючи замовкнути. — Не смій. Просто дай мені... просто... дай мені хвилину.

Я прибрав волосся з чола. За переніссям гойдалася важка куля болю, очі починали сльозитися.

— Та що в тобі таке? — спитав я, і мій голос пролунав якось придушено, попри марну спробу його вирівняти. Я вдивлявся у Джеймса, чекаючи на відповідь, якої, знав напевне, не отримаю. — Я мушу зараз тебе ненавидіти. Я хочу тебе ненавидіти — Господи, ще й як хочу! — але цього замало...

Я похитав головою, цілком і повністю розгублений. Що з нами відбувалося? Я шукав у Джеймсовому обличчі якийсь натяк, якусь підказку, за яку міг би вхопитися, але Джеймс мовчав, дуже довго мовчав, лише дихав, і його обличчя кривилося, наче дихати було боляче.

— Своє ім'я ненавиджу я сам! — промовив він. — Мій янголе, адже ж воно — твій ворог[113].

Сцена на балконі. Недовіра заважала мені сушити собі мізки над тим, чому він вибрав саме її, і я сказав:

— Джеймсе, тільки не починай, будь ласка. Можемо ми бодай зараз побути просто самими собою?

Він сів, підняв понівечену книгу з підлоги.

— Вибач, — промовив Джеймс. — Зараз легше бути Ромео, чи Макбетом, чи Брутом, чи Едмундом. Кимось іншим.

— Джеймсе, — повторив я уже м’якше, — у тебе все гаразд?

Він похитав головою, не зводячи на мене очей. Його голос звучав якимись обережними, зляканими уривками.

— Ні. Не гаразд.

— Так... — я переступив з ноги на ногу. Підлога й досі здавалася недостатньо твердою. — А можеш сказати, що не так?

— Ну... — почав він з дивною, водявою посмішкою. — Ні не можу. Все не так.

— Вибач, — сказав я, і це прозвучало як запитання.

Він зробив крок уперед, здолавши невелику відстань між нами, простягнув руку й торкнувся синця, що розповзся під моїм лівим оком. Мене вгатив розряд болю. Я здригнувся.

— Це я маю перепрошувати, — сказав Джеймс. Я переводив погляд з одного його ока на інше. Сірі, наче криця, золоті, мов мед, очі. — Я не знаю, що мене змусило це утнути. Я раніше ніколи не хотів завдати тобі болю.

Пучки пальців у нього були просто крижані.

— Але саме зараз? — сказав я. — Чому?

Його рука безживно повисла вздовж тіла. Він відвернувся й сказав:

— Олівере, я не знаю, що зі мною не так. Мені кортить зробити боляче всьому світу.

— Джеймсе... — я взяв його за руку, розвернув до себе.