Ніби ми злодії

Відкидаюся на спинку стільця. Охоронець байдужо спостерігає за нами, наче ми — двоє незнайомців, що теревенять іноземною мовою, і наша розмова далека й неважлива. Я думаю про інших. Тих, що колись були нами. Ми робили паскудні речі, але так було треба... чи то принаймні тоді так здавалося. Зараз, багато років по тому, я вже цього не певен, але не знаю, чи зможу все це пояснити Колборнові, чи вдасться мені розтлумачити йому всі перипетії і той фінальний ексод[4]?

Вдивляюся в його відкрите спокійне обличчя, у сірі очі — тепер у павутинні зморщок, але такі ж чисті та яскраві, як завжди.

— Гаразд, — кажу я. — Я розповім. Але мусите дещо затямити.

Колборн сидить незрушно.

— Я тебе слухаю.

— По-перше, розповім я вам усе лише після того, як звідси вийду. По-друге, моя розповідь не матиме жодних наслідків ані для мене, ані для когось іншого — двічі за один і той самий злочин до відповідальності не притягують. І нарешті, це аж ніяк не спроба перепросити.

Я чекаю бодай на якусь відповідь, на кивок чи репліку, але він просто дивиться на мене, мовчазний і незрушний, як сфінкс.

— То що, Джо? — питаю я. — Згодні?

Мене обдаровують короткою зимною посмішкою.

— Мабуть, що так.

СЦЕНА ПЕРША

Час дії: вересень 1997 року, мій четвертий, випускний курс у класичній академії Деллекера.

Місце дії: Броудвотер, Іллінойс, маленьке, майже незначуще містечко. Надворі й досі тепла осінь.

Входять актори. Нас тоді було семеро — семеро юних талантів, на яких чекало неосяжне видатне майбутнє, хоча на той час ми не бачили далі, ніж розгорнуті в нас перед носом книги. Нас завжди оточували книжки, слова, поезія, усі шалені пристрасті цього світу, оправлені в шкіру й велень[5]. (Почасти все сталося саме через це.) Бібліотека Замку була просторою восьмикутною залою з книжковими полицями вздовж стін. Уся вона була захаращена розкішними старовинними меблями. Тут завжди було заколисливо тепло завдяки чималенькому каміну, в якому майже постійно палав вогонь — байдуже, яка температура була надворі.

Годинник на камінній полиці видзвонив північ, і всі ми по черзі стрепенулися — наче ожили сім статуй.

— Тепер за північ[6], — промовив Річард. Він сидів у найбільшому кріслі, ніби на троні, витягнувши довгі ноги й умостивши ступні на камінні ґратки. Три роки, упродовж яких він грав виключно королів та імператорів, привчили його сидіти так на будь-якому стільці, байдуже, на сцені чи поза нею. — А завтра о восьмій годині нам судилося безсмертя... — він із виляском згорнув книжку.

Мередіт, яка, наче кішка, скрутилася на одному кінці канапи (я сам, що той пес, розлігся на іншому), поцікавилася, граючи довгим темно-рудим локоном:

— Куди це ти?

РІЧАРД: Стомившись працею, чекаю ночі,

Щоб любий, сон у ліжку віднайти[7].

ФІЛІППА: Тільки не починай.

РІЧАРД: Та вставати ж рано, і все таке.

АЛЕКСАНДР: Ти диви, наче йому не байдуже.

Рен, яка, по-турецькому схрестивши ноги, влаштувалася на подушці біля каміна й не звертала уваги на шпильки інших, спитала:

— Усі вже вибрали свої фрагменти? Я щось ніяк не вирішу.

Я: А може, Ізабеллу? У тебе чудова Ізабелла.

МЕРЕДІТ: «Міра...» — це комедія, бовдуре. А в нас прослуховування на «Цезаря».

— Не розумію, нащо нам узагалі ті прослуховування... — Александр, який згорбився за столом у темній глибині зали, потягнувся по пляшку скотча, що стояла біля його ліктя. Він наново наповнив свій келих, зробив великий ковток і скривився, дивлячись на нас. — Та я б хоч зараз розподілив усі ролі цієї бісової п’єси.

— Це ж як? — спитав я. — Я от ніколи не знаю наперед, ким буду.

— Це тому, що тобі завжди дають роль в останню чергу, — відповів Річард. — Отримуєш що залишилося.

— Ой-йой, — несхвально озвалася Мередіт. — То хто ми сьогодні — Рідненький Річард чи Дикий Дік?

— Не звертай на нього уваги, Олівере, — втрутився Джеймс.

Він сидів самотою в найдальшому куті, не вважаючи за потрібне відволікатися від записника. Джеймс завжди був найсерйознішим зі студентів нашого курсу, і саме це (можливо) пояснювало, чому він також був найкращим актором та (певна річ) його ніхто за це не зневажав.

— От, — Александр витяг з кишені зіжмаканий стос десяток, розрівняв їх і тепер перераховував на столі. — Тут п’ятдесят доларів.

— І нащо? — поцікавилася Мередіт. — Хочеш приватний танець?

— А ти що, тренуєшся на майбутнє?

— Поцілуй мене в дупу.

— Попроси як годиться.

— То за що п’ятдесят баксів? — спитав я, щоб перепинити їх. Мередіт з Ллександром завжди були найчорноротішими з нас усіх, і перелихословити одне одного було для них предметом якоїсь збоченої гордості. Лише дай їм волю — гиркатимуться всеньку ніч.

Александр постукав по стосу десяток довгим пальцем.

— Закладаюся на п’ятдесят баксів, що просто зараз визначу, хто кого гратиме, і не помилюся.

Ми п’ятеро зацікавлено ззирнулися. Рен і далі супилася, дивлячись у полум’я каміна.