Ніби ми злодії

— Ну що, я здаюся... У мене жодного прогресу.

Він глянув на годинник.

— Та й у мене теж.

Я важко звівся з канапи й слідом за Джеймсом пішов крученими сходами до нашої спальні — вона була прямісінько над бібліотекою. Верхня з трьох кімнат у невеличкій кам’яній прибудові, яку зазвичай називали Вежею. Колись тут було просто горище, але десь наприкінці сімдесятих павутиння й сміття прибрали, щоб заселити ще більше студентів. Двадцять років по тому у Вежі жили ми з Джеймсом: тут стояли два ліжка із синіми деллекерівськими покривалами, дві потворні старі шафи, кілька книжкових полиць, надто непоказних для бібліотеки.

— Як гадаєш, чи й справді все вийде так, як сказав Александр? — спитав я.

Джеймс стягнув футболку, скуйовдивши волосся.

— Як на мене, надто вже це передбачувано.

— Хіба нас колись дивували розподілом?

— Фредерік постійно мене дивує, — озвався він. — Але рішення, як завжди, прийматиме Ґвендолін.

— Якби ж то її воля, Річард би сам грав усі чоловічі ролі й половину жіночих на додачу.

— А друга половина тоді лишилася б для Мередіт... — він притиснув долоні до очей. — Коли в тебе завтра прослуховування?

— Одразу після Річарда, а у Філіппи — за мною.

— А я піду за нею. Боже, я страшенно через неї переймаюся.

— Так, — кивнув я. — Це справжнє диво, що вона досі не вилетіла.

Джеймс задумливо насупився, стягуючи з себе джинси.

— Ну... вона трохи стійкіша за нас. Може, саме тому Ґвендолін так її і мордує.

— Просто тому, що вона здатна це витримати? — спитав я, й собі роздягаючись і кидаючи одяг у купу на підлозі. — Але це жорстоко.

Він знизав плечима.

— Ну, це ж Ґвендолін...

— Якби рішення ухвалював я, то зробив би все навпаки. — промовив я. — Призначив би Александра Цезарем, а Річарда змусив би грати Кассія.

Джеймс відкинув ковдру й поцікавився:

— А мене б так і залишив Брутом?

— Ні, — я жбурнув у нього шкарпеткою. — Ти б грав Антонія. А мені нарешті дісталася б головна роль.

— Настане й твій час грати трагічного героя. Просто дочекайся весни.

Я підвів погляд від шухляди, в якій саме порпався.

— Що, Фредерік знову ділиться з тобою своїми таємницями?

Джеймс ліг і закинув руки за голову.

— Ну, здається, він згадував «Троїла й Крессіду». У нього є чудова ідея — поставити її як битву статей. Усі троянці — чоловіки, усі греки — жінки.

— Дурня якась.

— Чому? Ця п’єса про секс настільки ж, наскільки про війну... — озвався він. — Ґвендолін, авжеж, зажадає, щоб Річард грав Гектора, а ти в нас тоді будеш Троїлом.

— А чого це раптом Троїл — я, а не ти?

Він посовався трохи, вигнув спину.

— Ну... я, здається, вже казав, що хочу трохи урізноманітнити собі портфоліо...

Я витріщився на нього, геть не впевнений, варто ображатися чи ні.

— Не дивися на мене так, — зітхнув Джеймс із натяком на докір у голосі. — Фредерік погодився, що нам усім не завадило б вийти за звичні межі. Я вже втомився грати закоханих дурнів на кшталт Троїла. Та й тобі, я впевнений, набридло вічно бути товаришем головного героя.

Я горілиць упав на ліжко.

— Так, мабуть, твоя правда.

На мить я дозволив думкам відволіктися, аж тоді реготнув.

— Що тут такого кумедного? — спитав Джеймс, потягнувшись, щоб вимкнути світло.

— Тобі доведеться бути Крессідою, — зауважив я. — Ти в нас єдиний, хто для цього видався достатньо гарним на вроду.

Ми лежали в темряві й сміялися, аж доки не заснули. Л спали ми міцно, навіть не здогадуючись, що вже незабаром підніметься завіса нашої власної драми.

СЦЕНА ДРУГА

Класична художня академія Деллекера займала близько восьми гектарів на східній околиці Броудвотера, і їхні межі так часто збігалися, що важко було визначити, де саме завершується місто й починається кампус. Першокурсники мешкали в цегляних будинках у місті, другий і третій курси юрмилися в Холлі, а жменька четвертокурсників тулилася десь по закапелках кампуса або, полишена напризволяще, мала сама собі шукати житло. Ми, четвертокурсники театрального, жили на віддаленому березі озера в будівлі, яка мала вигадливу назву «Замок» (хоча насправді це був не замок, а невеличка кам’яна споруда, що з якогось доброго дива мала башту; саме в цій башті мешкали колись садівники цього обійстя).

Деллекер-Холл, просторий маєток із червоної цегли, стояв на крутому пагорбі над темною незрушною гладінню озера. Студентські гуртожитки й актова зала були на четвертому та п’ятому поверхах, аудиторії та кабінети викладачів розташувалися на другому й третьому, а перший поверх поділили між собою їдальня, концертна зала, бібліотека та оранжерея. Із західного боку до будівлі тулилася капличка, а в 1960-ті зі східного боку було зведено корпус Інституту динамічного мистецтва Арчібальда Деллекера (який зазвичай із певних причин називали ДИМ). Від самої будівлі Холлу його відокремлювало маленьке подвір’я і мереживо доріжок. Саме ДИМ став прихистком для театру Арчібальда Деллекера й репетиційної зали, а отже, саме там переважно ми й збували час.

О восьмій ранку в перший день занять тут панувала просто-таки неймовірна тиша.

Ми з Річардом вийшли із Замку разом, хоча до мого прослуховування лишалося ще пів години.