Ніби ми злодії

Залишок дня ми провели в барі — тьмяно освітленій, з дерев’яними панелями на стінах забігайлівці, персонал якої знав більшість студентів із Деллекера на ім’я, приймав не лише справжні, а й підробні посвідки особи та не зважав на те, що декому з нас був двадцять один уже три роки поспіль. У четвертокурсників прослуховування завершилися до полудня, але Фредерік і Ґвендолін мусили передивитися ще сорок двох студентів, тож — із перервами на обід і вечерю, а також обговорення — списки з розподілом ролей навряд чи варто було очікувати раніше півночі. Ми вшістьох сиділи в нашій звичайній кабінці в «ШексBEER» — найдотепніший жартик, на який спромоглися в Броудвотері, — а на столі все більшало порожніх кухлів і келихів. Усі ми пили пиво, за винятком Мередіт, яка жлуктила горілку із содовою, і Александра, який пив скотч — не розбавлений.

Зараз була черга Рен чергувати в ДИМу, чекаючи, поки вивісять списки виконавців. Решта вже відбули свою варту, і якщо Рен теж з’явиться з порожніми руками, нам доведеться чергувати по другому колу. Сонце вже сіло, і то давно, але ми й досі аналізували власні виступи.

— Я все промахала, — пожалілася Мередіт уже, мабуть, удесяте. — Замість «мимохідь» сказала «мимохіть», наче цілковита дурепа.

— Ну, в контексті твого монологу особливої різниці я не бачу... — втомлено озвався Александр. — Ґвендолін, можливо, навіть не помітила, а Фредерікові, швидше за все, начхати.

Перш ніж Мередіт встигла відповісти, до бару ввірвалася Рен, стискаючи аркуш паперу.

— Є! — виголосила вона, і ми всі схопилися. Річард підвів її до столу, всадовив, а тоді забрав у неї аркуш. Рен уже передивилася список, тож тепер дозволила відтіснити себе в куток, а решта схилилися над столом.

Кілька секунд тиші — а тоді Александр виструнчився.

— А я вам що казав! — він плеснув по списку, тицьнув пальцем у бік Рен і вигукнув: — Корчмарю, а дозвольте-но мені пригостити панну!

— Сідай уже, дурню ти заплішений! — втрутилася Філіп-па, хапаючи його за лікоть і затягуючи назад до нашої кабінки. — Ти не все вгадав!

— Ні, все!

— Не все, бо Олівер гратиме не лишень Октавія, а й Каску!

— Що, серйозно? — я облишив вивчати список, щойно побачив рисочку між своїм іменем та роллю Октавія, тож тепер нахилився глянути ще раз.

— Так, а я взагалі трьох одразу: Деція Брута, Луцілія й Титінія, — вона стоїчно посміхнулася мені — такому самому «на тобі, боже, що мені не гоже», як і вона сама.

— Нащо їм це? — спитала Мередіт, помішуючи залишки горілки й висмоктуючи останні краплини крізь червону соломинку. — Адже другокурсників — хоч залийся!

— Бо третій курс ставить «Норовливу», — пояснила Рен. — І їм знадобиться купа народу, загребуть усіх, до кого дотягнуться.

— Оце Колін замахається... — зауважив Джеймс. — Дивіться, його призначили на Антонія і Траніо.

— Зі мною торік утнули те саме, — озвався Річард так, наче ми цього не знали. — 3 вами я був Нік Навій, а з четвертим — Король На Сцені¹⁵. Репетиції мав по вісім годин на день...

Інколи третьокурсників брали до вистав четвертого курсу на ролі, які не можна було довірити студентам другого. Це означало, що з восьмої до третьої в тебе заняття, потім репетиція однієї вистави до пів на восьму, а тоді другої — аж до одинадцятої. Відверто кажучи, ані Річардові, ані Колінові я не заздрив.

— Цього разу тобі поталанило, — втрутився Александр, ущипливо посміхнувшись. — Матимеш репетиції тільки половину тижня — ти ж помираєш у третій дії.

— А от за це я вип’ю, — докинула Філіппа.

— О, скільки дурнів так безглуздо тужать

І ревнощам безумним вірно служать![15] — виголосив Річард.

— Йой, та заткайся ти вже, — озвалася Реп. — Краще при гости всіх, і, можливо, ми тебе ще трохи потерпимо.

Він звівся й виголосив:

— Всю славу віддав би за кухоль пива![16]

Із цим Річард попростував до шинквасу. Філіппа похитала головою і промовила: — Якби ж то...

СЦЕНА ЧЕТВЕРТА

Ми кинули речі в Замку й стрімголов помчали поміж деревами, а тоді сходами, що вели схилом пагорба на берег озера. Ми сміялися, горлали одне на одного — впевнені, що нас не почують, і надто п’яні, щоб перейматися тим, що буде, якщо почують-таки. На озері був пірс — тягнувся понад водою від човнярні, де вкривалася іржею купа якогось старезного нікчемного мотлоху (човнів на південному березі озера не тримали, відколи Замок перетворився на студентський гуртожиток). На цьому пірсі ми провели багато теплих, а інколи й зимних вечорів — курили, пили, талапали ногами у воді.

Мередіт, яка була в значно кращій формі, ніж усі ми, і бігала швидше, мчала вперед, волосся маяло, наче прапор, у неї за спиною. Вона дісталася до місця першою. Зупинилася, закинула руки за голову, над поясом виднілася смужка блідої шкіри.

— Як солодко у місячному сяйві

Дрімає все довкола![17] — вона розвернулася й схопила мене за руки, тому що я опинився найближче від неї. — Сядьмо тут.