Ніби ми злодії

— Як ти? — спитав він, поки ми піднімалися стрімким схилом пагорба на моріжок.

— Нервуюсь, як завжди. — Байдуже, скільки прослуховувань було в мене в анамнезі, я й досі щоразу страшенно переймався.

— Ну й дарма, — озвався Річард. — Ти ще жодного разу не зіграв так жахливо, як тобі чомусь здається. Просто не метушись. Ти цікавіший, коли заспокоюєшся.

Я розгублено насупився.

— Тобто?

— Тобто коли забуваєш про те, що ти на сцені. І про те, що треба нервуватися, також забуваєш. Ти тоді починаєш справді слухати інших — слухати так, наче вперше чуєш ті репліки, які вони промовляють. Коли ти такий, з тобою дуже класно працювати. А збоку за цим споглядати — справжнє диво... — він похитав головою, помітивши моє спантеличення. — Дарма я це тобі сказав. Тільки кирпу тепер не дери... — здоровенним ручиськом він плеснув мене по плечу, і я від несподіванки поточився, гойднувся вперед, торкнувшись пучками пальців вологої трави. Річард гучно зареготав, аж луна розійшлася вранішнім повітрям, і вхопив мене за руку, щоб допомогти втримати рівновагу.

— От бачиш? — сказав він. — Просто міцно стій на ногах, і все буде добре.

— Ну ти й зараза... — промовив я, ледь усміхнувшись (саме так Річард і діяв на людей).

Коли ми дісталися до ДИМу, Річард ще раз весело плеснув мене по спині й зник у репетиційній залі. Я ж тинявся коридором за задником, згадуючи Річардові слова, і подумки наново й наново товкмачив свій монолог з «Перікла», наче читав «Богородице Діво».

Саме під час першого в семестрі прослуховування визначали, які ролі ми гратимемо в осінній виставі. Того року ставили «Юлія Цезаря». Трагедії та хроніки залишали четвертому курсу, третій отримував романтичні п’єси й комедії, а всі епізодичні ролі грали другокурсники. Першокурсники працювали за лаштунками, гарували над загальними дисциплінами й гадали, у що вони, в біса, вляпалися. (Щороку студентів, чия робота була визнана незадовільною, відраховували — часто чи не половину курсу. Дожити до четвертого курсу можна було або завдяки таланту, або завдяки талану. У моєму випадку — друге.)

Світлини курсу за минулі пів сотні років висіли двома охайними рядами на стіні в коридорі. Наша була останньою і, ніде правди діти, найсексуальнішою — рекламне фото з минулорічної вистави «Сон літньої ночі». Ми на ньому виглядали молодшими.

Це Фредерікові спало на думку поставити «Сон...» як піжамну вечірку. Ми з Джеймсом (відповідно Лізандр і Деметрій) у смугастих боксерах і білих майках стояли, розлючено витріщаючись один на одного, а між нами скоцюрбилася Рен (Гермія в куцій рожевій нічній сорочці). Філіппа стояла ліворуч від мене, вбрана в довшу синю нічну сорочку; вона була Геленою і стискала в руках подушку — саме подушками вони з Рен билися в третій дії. А в самісінькому центрі фото сплелися, наче змії, Александр і Мередіт. Він — лиховісний і спокусливий Оберон в обтислому шовковому халаті, вона — хтива Титанія у відвертому чорному мереживі. Але найбільше увагу привертав Річард. Він стояв у клоунській фланелевій піжамі серед мужлаїв-ремісників, а з його густої чорної чуприни стирчали величезні віслюкові вуха. Ного Нік Навій був агресивним, непередбачуваним і геть нарваним. Він мордував фей, мучив усіх інших акторів, лякав глядачів до напівсмерті і — як завше — був головною окрасою вистави.

Ми семеро пережили щорічні «чистки», тому що в нашій компанії кожен став у якомусь сенсі незамінним. За чотири роки ми перетворилися зі збіговиська виконавців ролей другого плану на маленьку, але добре вимуштрувану драматичну трупу. Деякі з наших переваг були очевидними. Річард — уособлена сила, метр дев'яносто бетонного огрому, з пронизливими чорними очима й бентежним басом, що глушив решту звуків у приміщенні. Він грав войовників, деспотів і всіх, хто мав або зачарувати глядачів, або налякати. Мередіт була просто живим втіленням спокуси — справжня мрія: пружні вигини тіла й оксамитова шкіра. Але в її сексуальній принадності було щось безжальне — коли вона рухалася, ти дивився лише на неї, хай там що відбувалося довкола, дивився мимоволі. (Вони з Річардом були «парою» в усіх сенсах цього слова, починаючи з весняного семестру другого курсу.)

Рен, Річардова кузина, — хоча, дивлячись на них, ніхто б довіку про це не здогадався, — була нашою інженю. Сусідським дівчиськом, тендітним створінням із шовковистим пшеничним волоссям і круглими оченятами порцелянової ляльки. Александр був у нас штатним лиходієм — худющий, жилавий, з довгими темними кучерями й гострими хижими зубами — через них він скидався на вампіра, коли всміхався.

Нас із Філіппою класифікувати було важче. Вона була висока, з оливковою шкірою, із чимось невловимо хлопчачим у подобі. А ще в ній було щось зимне й мінливе, завдяки чому й Гораціо, й Емілія в її виконанні виходили однаково переконливими. Я натомість був середнячком у всьому — не надто вродливий, не надто здібний, без видатних талантів — зате з умінням майстерно приховувати хиби інших. Упевнений, «чистку» третього курсу я пережив тільки через те, що без мене Джеймс ставав похмурим і дратівливим.