Ніби ми злодії

Нам дуже пощастило на першому курсі, коли ми з ним опинилися в крихітній комірці на горішньому поверсі гуртожитку. Коли я вперше прочинив двері, Джеймс підвів очі від сумки, яку саме розбирав, простягнув руку й виголосив:

— А ось і велебний Олівер! Ласкаво просимо, отче Олівере![13]

Він був із тих акторів, за якими всі починають упадати, варто їм лише ступити на сцену. І я не став винятком.

Уже тоді, у перші наші дні в Деллекері, я постійно від усіх його захищав і навіть починав ревнувати, коли хтось із наших приятелів підступався надто близько, зазіхаючи на мою роль «найкращого друга», — а ставалося це не частіше за зорепади. Дехто сприймав мене просто як відданого товариша головного героя — цілком відповідно до ролей, які я завжди отримував від Ґвендолін. Але Джеймс за своїм єством і справді був викапаним героєм, тож я через це не переймався. Він був най-вродливішим із нас (Мередіт якось назвала його діснсївським принцом), але навіть дужче, ніж врода, вабила властива йому дитяча глибинність почуттів — і на сцені, і поза нею. Упродовж трьох років я насолоджувався його всеосяжною популярністю й захоплювався ним — без натяку на заздрість, хоча у Фредеріка він ходив в улюбленцях, так само, як Річард — у Ґвсндолін. Певна річ, Джеймсу не притаманні були ані Річардова пиха, ані його темперамент, Джеймса просто всі любили, тоді як Ричарда однаково палко любили й ненавиділи.

Зазвичай ми залишалися на прослуховування того з однокурсників, хто йшов за нами слідом (а тому можливість грати без свідків ставала моральною компенсацією для того, кого слухали першим), і я тривожно крокував коридором, мріючи, щоб моїм глядачем був Джеймс. За Річардової присутності в глядацькій залі, навіть якщо він не ставив це собі за мету, всі ніяковіли. Зараз до мене долинав з репетиційної зали його голос, дзвінко відлунюючи від стін.

РІЧАРД: Не маючи підстав, не поспішайте

Наш гострий меч Зо бою розбудити;

В ім’я господнє, будьте обережні.

Коли зіткнуться дві такі держави, Вже не обійдеться малою кров’ю. А кожна крапля крові безневинних — Тому прокляття, хто меча гострив, Щоб вкоротити вік, і так короткий[14].

Я вже двічі бачив був, як він читає цей монолог, але враження, яке справляла його гра, від того не слабшало.

Рівно о пів на дев’яту двері до репетиційної зали, рипнувши, прочинилися, і я побачив у шпарині знайоме обличчя Фредеріка — зморшкувате й кумедне.

— Олівере? Ми готові вас прослухати.

— Чудово.

Серце в мене зайшлося — затріпотіло, наче там, між легенями, бив крилами крихітний птах.Заходячи до зали, я, як завжди, почувався дрібним і незначущим. Це було величезне приміщення з високою склепінчастою стелею та великими вікнами, що виходили на кампус. Блакитні оксамитові завіси на них були розсунуті й замітали дерев'яну підлогу запилюженими краями.

— Доброго ранку, Ґвендолін, — промовив я, і голос мій луною розійшовся приміщенням.

Руда, худюща, що та жердина, жінка, яка сиділа за режисерським столом, зиркнула на мене. Здавалося, саме вона домінує в цій залі. Зухвала рожева помада й пов’язаний на голові шалик у «турецький огірок» робили її схожою на ромку. Вона ворухнула пальцями на знак вітання, і браслети на її зап’ястку дзенькнули. Річард умостився на стільці ліворуч від столу, склавши руки на грудях, і тепер дивився на мене зі спокійною усмішкою. На амплуа виконавця головних ролей я не зазіхав, а тому конкурентом він мене не вважав. Я коротко йому всміхнувся й надалі вирішив не зважати на його присутність.

— Олівере, — промовила Ґвендолін. — Дуже рада вас бачити. Схоже, ви схудли?

— Взагалі-то навпаки, — озвався я, відчуваючи, як починають пашіти щоки. Напередодні літніх канікул вона порадила мені «підкачатися». Я щодня годинами гарував у спортзалі — провів там весь червень, липень і серпень, сподіваючись її вразити.

— Гм... — промимрила Ґвендолін, повільно роздивляючись мене з маківки до п’ят із стриманою увагою работоргівця на ринку. — Що ж... Починаємо?

— Так, звісно.

Я згадав Річардову пораду, став якомога рівніше й подумки заприсягся не смикатися без поважної причини.

Фредерік відкинувся на спинку сусіднього з Ґвендолін крісла, зняв окуляри, протер скельця крайкою сорочки.

— І що ви для нас сьогодні приготували? — спитав він.

— Перікла, — відповів я. Він сам запропонував мені цей монолог минулого семестру.

Фредерік легенько, по-змовницькому, кивнув.

— Чудово. Починайте, коли будете готові.

СЦЕНА ТРЕТЯ