Ніби ми злодії

Я: Так, Брут був найшляхетнішим із римлян. Всі змовники... (пчхи!) ...що Цезаря вбивали, Зробили це від заздрості, лиш Брут При цьому думав про загальне благо, З високих убиваючи спонук[28].

— Ні, — наполягав Річард. — Брут не може бути трагічним героєм.

Джеймс здавався прикро враженим.

— Але чому ні?!

Річард мало не розреготався, завваживши вираз його обличчя.

— Та тому, що в нього аж чотирнадцять трагічних вад! — вигукнув він. — А в героя має бути лишень одна!

— У Цезаря це шанолюбство, так само як і в Макбета, — втрутилася Мередіт. — Тут усе просто. Єдина трагічна вада Брута — це те, що він достатньо дурний, щоб дослухатися до Кассія.

— Але як Цезар може бути героєм? — спитала Рен, дивлячись то на одного, то на іншу. — Він же ж помирає в третій дії!

— Так, але п’єса ж названа на його честь! — видихнув Річард із притиском, у голосі в нього вчувалося роздратування. — Так само як усі інші трагедії названі на честь головного трагічного героя!

— Овва... — невиразно озвалася Філіппа. — Ти що, і справді збираєшся доводити власну точку зору, виходячи з назви п’єси?..

— А я й досі прагну почути, що ж там за чотирнадцять вад таких... — докинув Александр.

— Я не мав на увазі, що їх і справді рівно чотирнадцять, — промовив Річард силувано. — Я зараз про те, що неможливо виокремити одну ваду, яка примушує його вкоротити собі віку.

— Але ж хіба не годиться припустити, що трагічна вада Брута — його безмежна любов до Риму? — спитав я, дивлячись понад столом на Джеймса, який, примружившись, прикипів поглядом до Річарда. Фредерік стояв біля дошки, підтиснувши губи, і слухав нас.

— Ні, — заперечив Річард. — Бо, окрім неї, є пиха, марнославство, зарозумілість...

— Це все, взагалі-то, приблизно одне й те саме, кому про це знати, як не тобі... — Джеймсів голос розкраяв Річардову промову, і всі ми вражено замовкли.

— І що це було? — поцікавився Річард. Джеймс стиснув зуби, і я зрозумів, що він не збирався промовляти це вголос.

— Ти мене почув.

— Так, хай йому грець, почув... — озвався Річард, і від цього крижаного уривчастого голосу в мене стали сторч волосинки на потилиці. — Даю тобі нагоду забрати свої слова назад.

— Джентльмени... — я майже забув про Фредерікову присутність. Він говорив тихо, м’яко, і на мить я подумав, що від шоку він от-от зомліє. — Досить.

Річард, який подався вперед, наче готовий схопитися з канапи й накинутися на Джеймса, зм’як і відкинувся на подушки. Рука Мередіт ковзнула йому на коліно.

Джеймс відвів очі.

— Вибач, Річарде. Мені не варто було цього казати.

Річардове обличчя спочатку лишалося невиразним, аж тоді гнів розтанув, і тепер вигляд у нього був пригнічений.

— Мабуть, я на це заслужив, — промовив він. — Я ж так і не перепросив до пуття за те, що зірвався тоді на прогоні. Мир, Джеймсе?

— Так, звісно, — Джеймс знову звів очі, плечі його полегшено розпружилися. — Мир.

Запала коротка ніякова пауза. Я обмінявся спантеличеними поглядами з Філіппою та Александром. Мередіт промовила:

— А що це щойно було? На бога, це ж усього лише п’єса!

— Власне... — Фредерік зітхнув, зняв окуляри й заходився протирати скельця краєчком сорочки. — Дуелі ставалися і з менш значущих приводів.

Річард повів бровою до Джеймса.

— На мечах за їдальнею? Завтра на світанку?

ДЖЕЙМС: Лише за умови, що Олівер буде моїм секундантом.

Я: Тож і я померти

Готовий у надії на життя[29].

РІЧАРД: Чудово. А Мередіт — моєю секунданткою.

АЛЕКСАНДР: Дякую за довіру, Ріку.

Річард розреготався, схоже, усе пробачивши. Ми повернулися до обговорення, і розмова тривала цілком мирно, але краєм ока я все одно спостерігав за Джеймсом. Між нами всіма й раніше траплялося суперництво, але ніколи доти не ставалося таких відвертих виявів ворожості. Зробивши ковток чаю, я переконав себе, що ми просто занадто гостро реагуємо. Актори за своєю природою мінливі — алхімічні істоти, створені з легкозаймистих елементів: емоцій, его, заздрощів. Щойно нагрієш, перемішаєш — і можеш отримати золото. Або катастрофу.

СЦЕНА ДВАНАДЦЯТА

Гелловін наближався, наче тигр поночі, з тихим попереджувальним гарчанням. Усю другу половину жовтня небо було грозове, ніби побите синцями, і Ґвендолін щоранку зустрічала нас фразою: «Оце погода в нас — просто-таки огидно-шотландська!».

Лиховісний день підповзав майже впритул, і серед студентів наростав схвильований гомін, який уже годі було вгамувати. Уранці тридцять першого, поки ми наливали собі каву в їдальні, довкола нас стиха перемовлялися. Усі воліли знати: що ж станеться сьогодні на вітристому пляжі?