Ми були надто знервовані, щоб зосередитися на заняттях, тому Каміло відпустив нас раніше, наказавши «іти готуватися до чарів». Повернувшись до Замку, ми всіляко намагалися не перетинатись, тинялися по кутках і товкли знову й вкотре власні репліки, наче пацієнти божевільні. Коли настала відьомська пора, ми, одне за одним, рушили до лісу.
Ніч була якоюсь аж лячно теплою, я насилу дибав у м’якій, оксамитовій темряві заломистою лісовою стежкою. Невидимі корені дерев пнулися вгору, силкуючись ухопити мене за кісточку. Якоїсь миті я все ж таки зашпортнувся і впав. Вогкий запах близької негоди залоскотав ніздрі. Я обтрусився й далі йшов уже обережніше. Серце калатало стрімко й гучно, наче в переляканого кроля.
Діставшись до початку стежки, я на мить злякався, що спізнився. Годинника серед предметів мого костюма, який складався зі штанів, чобіт, сорочки й френча — умовно військового, бо він не належав до уніформи жодної армії, — не було. Я завмер на узліссі, вдивляючись у будівлю Холлу там, на пагорбі. Тьмяно світилися три чи чотири вікна — і мені майнуло, що це хтось зі студентів, надто обачних, щоб потнутися на берег, вирішив боязко спостерігати за дійством здаля. У темряві хрупнула гілка, і я озирнувся.
— Хто тут?
— Олівере? — голос був Джеймсів.
— Так, — озвався я. — Де ти?
Він вигулькнув поміж двох чорних сосон. Обличчя здавалося блідим овалом у потемку. Джеймс був убраний у стрій, подібний до мого, але на плечах мав срібні еполети.
— Я так і сподівався, що моїм Банко будеш ти... — промовив він.
— Мабуть, я маю тебе привітати, всевладний тане...
Тепер, коли мої підозри підтвердилися, я відчув маленький проштрик гордості.
Водночас мене охопило непевне погане передчуття, якесь незрозуміле сум’яття. Не дивно, що Річард так засмутився, коли розподілили ролі...
Північ. Віддалений подзвін дзиґарів на каплиці розкраяв незрушне нічне повітря, і Джеймс щосили стиснув мою руку.
Він відпустив мене і зник у тінях гущавника.
Я пішов слідом, але тримався трохи віддалік — ану як знову зашпортнуся і звалимося вже обидва?..
Смуга дерев на північному березі між пляжем і Холлом була густою, але вузькою, і незабаром поміж гілками я помітив тьмяно-помаранчеві відблиски вогнища. Джеймс — я тепер уже чітко бачив його чи принаймні його обрис — зупинився, і я навшпиньки підійшов ближче.
На пляжі зібралося кількасот людей. Деякі щільно вмостилися на лавках. Інші тісними маленькими групками влаштувалися просто на піску — їхні чорні силуети вирізнялися на тлі яскравого багаття. Гуркіт грому заглушив плюскіт хвиль і потріскування вогню. Глядачі захоплено зашепотілися, коли небо в нас над головами, лиховісно пурпурове, наче написане олійними фарбами, підсвітила біляста блискавка.
Потім на березі запала тиша, аж раптом пролунав чийсь високий дзвінкий голос:
— Дивіться!
До берега поверхнею озера наближався якийсь темний огром, щось довге й округле, схоже на спину лохнеського чудовиська.
— Що це? — видихнув я.
— Відьми, — повільно озвався Джеймс. Відблиск полум’я танцював червоними лелітками в його зіницях.
Коли монструозна почвара підсунулася ближче, поступово набуваючи чітких обрисів, я зрозумів, що це перевернутий догори дриґом човен. Судячи з висоти корпусу над водою, під ним було достатньо місця для повітряної кишені. Човен наблизився, на мить поверхня озера зробилася гладенькою, наче скло. Аж тоді нею пішли брижі, озеро здригнулося, і з води повстали три постаті. Глядачі хором йойкнули.
Дівчата радше скидалися на привидів, а не на відьом. Гладенькі мокрі пасма закривали обличчя, напівпрозорі білі сукні облягали руки й ноги, вилися за ними цівками туману. Коли вони щойно з’явилися з води, з їхніх пальців скрапувало, а тканина так обліплювала тіла, що легко було зрозуміти, хто з них хто, хоч голів вони не підіймали. Ліворуч була Філіппа — її довгі ноги й вузькі стегна ні з чиїми не сплутаєш. Праворуч — Рен, нижча й тендітніша за подруг. А посередині — Мередіт, з розкішними безсоромними вигинами під тонкою білою тканиною. У моїх вухах застугоніла кров. На мить ми з Джеймсом забули один про одного.
Мередіт підвела підборіддя, щоб пасма волосся зісковзнули з чола і відкрили обличчя.
Звідкілясь із хащі докотився гуркіт барабану, і глядачі затремтіли від захвату. Філіппа озирнулася на звук, просто в бік стежки, де ми з Джеймсом ховалися поміж тінями.