Ніби ми злодії

Я зганьблений, як раб. Мої гріхи

Розібрані... Дідько! Текст!

ҐВЕНДОЛІН: Розібрані і завчені напам’ять.

Александр: Так, перепрошую.

...Розібрані і завчені напам’ять,

Щоб при нагоді кинути в обличчя.

Я виплакав би душу із очей!

Александр простягнув уявний кинджал (реквізиту в нас іще не було) і рвонув комір сорочки.

Александр: Ось мій кинджал, я відкриваю груди.

В них серце, що золоте... перепрошую... за золото дорожче, Цінніше за Плутонові скарби... Усе правильно? Хай йому грець... Текст!

Він глянув на режисерське крісло, але, перш ніж Ґвендолін встигла підказати йому репліку, з-за лівої куліси у світло софітів ступив Річард.

— Перепрошую, — промовив він, і його глибокий голос пішов луною в майже порожній залі. — Ми що, цілий вечір витратимо на цю сцену? Вони ж реплік не знають, уже зрозуміло!

У тиші, що запала після його слів, я витріщився на Джеймса, роззявивши рота, боячись озирнутися. Вони з Александром обидва прикипіли до Річарда такими розлюченими поглядами, наче той бовкнув якусь непристойність. Мередіт завмерла де сиділа — просто на підлозі в проході, з витягнутою ногою — вона саме розминала її, намагаючись позбутися судоми в підколінку. Рен і Філіппа витягнули шиї, вдивляючись у темряву понад моїм плечем. Я нарешті зважився оглянутися. Ґвендолін встала. Фредерік сидів біля неї, склавши руки на грудях, і насуплено дивився в підлогу.

— Річарде, годі, — з притиском промовила Ґвендолін. — Ідіть перепочиньте п’ять хвилин і не повертайтеся, поки не охолонете.

Річард якусь мить так і стояв незрушно, наче не розуміючи почутого, аж тоді рвучко розвернувся на п’ятах і пішов за лаштунки, не промовивши більше ані слова.

Ґвендолін озирнулася до Джеймса й Александра.

— Ви двоє теж маєте на перепочинок п’ять хвилин. Перечитайте текст і повертайтеся готовими до роботи. Словом, загальна перерва. Усі геть звідси.

Коли ніхто не зрушив з місця, вона плеснула в долоні, виганяючи нас із зали, наче набридливих курчат, що потнулися куди не слід. Я ще мить зволікав, доки повз мене не проминув Джеймс, аж тоді пішов за ним до складу декорацій.

Александр уже був там і саме розкурював косяк.

— Сучий син! — промовив він. — Та в нього реплік удвічі менше, ніж у нас! І вистачає ж нахабства переривати нашу першу читку напам’ять! Та пішов він! — Александр сів, із силою затягнувся, потім передав косяк Джеймсові. Той зробив коротку затяжку й віддав його назад.

— Власне, маєш слушність, — озвався Джеймс, видихаючи віхтик білого диму. — Але й він також.

Александр здавався обуреним.

— Овва! Ну тоді й ти йди, за компанію!

— Та не лізь ти в пляшку... Нам і справді варто було краще вивчити текст. Річард просто нам про це сказав.

— Еге ж... — втрутився я. — Але повівся при цьому як останній довбак.

Кутик Джеймсових вуст смикнувся в натяку на посмішку.

— І справді.

Двері прочинилися, і з’явилася Філіппа, мерзлякувато обіймаючи себе руками за плечі, — надворі проти ночі було прохолодно.

— Привіт. Як ви тут, усе гаразд?

Александр ще раз глибоко затягнувся й розтулив губи так, що дим ринув назовні лінивою цівкою.

— Довгий у нас нині вечір, — промовив Джеймс невиразно.

— Якщо вам від того полегшає, там Мередіт оце щойно відірвала Річардові макітру.

— Це ж за що? — поцікавився я.

— За те, що він поводився як довбень, — озвалася Філіппа, наче це було очевидно. — Те, що вона з ним спить, аж ніяк не означає, що вона не помічає, коли він козлить.

ДЖЕЙМС: Щось я не доганяю... То він довбень чи козел?

ФІЛІППА: Відверто кажучи, у Річарда незлецьки виходить два в одному.

Я: Ну, принаймні якийсь час йому нічого не перепаде.

Александр: Еге ж. Просто клас. 1 він від цього стане значно згідливішим...

— Власне, він перепросив, — озвалася Філіппа. — Перед Мередіт принаймні. Сказав, що поводився як хлопак і що йому дуже шкода.

— Та ну? — дим оповивав Александрову маківку — здавалося, голова от-от займеться. — То він у нас не просто козел, довбень і сучий син, але ще й перепросив? — він викинув косяк на підлогу й роздушив його черевиком. — Просто супер, тепер у нас немає жодних підстав на нього сердитися. Ні, серйозно, пішов він... — Александр облишив нарешті мордувати недопалок і підвів на нас очі. Ми стали навколо нього, міцно стискаючи губи, щоби втримати серйозний вираз облич. — Що таке?

Філіппа перехопила мій погляд, і ми обоє розреготалися.

СЦЕНА ОДИНАДЦЯТА

«Час іде різною ходою для різних людей»[26]. Для нас він ішов однохіддю, риссю і галопом упродовж усього жовтня. (І ніколи не завмирав аж до ранку двадцять другого листопада, а відтоді — принаймні так мені здавалося — не зрушив з місця.)