Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Я дивився, як курить Зорбас, і мені стало заздрісно; я намацав рукою свою люльку. З хвилюванням поглянув на неї: мені її подарував мій друг; він мав ясно-зелені очі й шляхетні, з тендітними довгими пальцями руки. Було це давно, на чужині, якось опівдні, коли він саме завершив навчання й мав увечері вирушати до Греції. «Облиш сигарети,— сказав він тоді мені,— їх запалюєш, викурюєш до половини й кидаєш, мов жінку з вулиці. Це ганебно. Оженися з люлькою, це вірна жінка; як повертатимешся додому, вона завжди чекатиме тебе. А дивитимешся, як з неї кільцями здіймається дим — згадуватимеш мене!»

Був полудень; ми вийшли з одного берлінського музею, де мій друг прощався із своїм улюбленим Рембрандтовим «Воїном» у високому бронзовому шоломі, з блідими запалими щоками, з рішучим і печальним поглядом. «Якщо я звершу в своєму житті якусь велику справу,— прошепотів він, вдивляючись у непокірне відчайдушне обличчя,— то завдячуватиму нею тільки йому...»

Ми покинули приміщення і зупинилися на подвір’ї музею, спершись на якусь колону; навпроти нас стояла потемніла бронзова статуя — гола амазонка; невимовно радісна і впевнена в собі, вона красувалася на неосідланому коні; якась маленька сіра пташка, схожа на трясогузку, сіла на голову амазонки, жваво крутнула хвостиком, насмішкувато писнула разів зо три і полетіла.

Я здригнувся й глянув на свого друга: «Чув пташку?,— запитав його.— Вона ніби щось сказала нам і втекла».— «То ж пташка, то хай собі щебече, хай собі співає!» — відповів мій друг і усміхнувся.

Чому перед моїм зором зринула сьогодні рано-вранці тут, на цьому крітському узбережжі, та далека мить, чому наповнила мою душу тугою?

Я поволі набив люльку, закурив.

«Усе в цьому світі має потаємний зміст,— подумалось мені.— Все суще — люди, тварини, дерева, зорі — це ієрогліфи, і той щасливий і нещасний водночас, хто починає читати їх по складах і відгадувати, що вони означають... Тої миті, коли дивишся на них, ти ще нічого не розумієш, тобі здається, що то люди, тварини, дерева, зорі, і лише через багато років, надто запізно, доходиш їхнього змісту.

І воїн у бронзовому шоломі, і мій друг, що сперся того похмурого полудня на колону, і трясогузка, і те, що вона сказала нам, щебечучи, і навіть популярні слова з похоронної пісні Доброчинності,— все це,— гадаю я тепер,— можливо, має якийсь потаємний зміст, але який?»

Я стежив, як снується дим у сутінках, як, побавившись хвилину, він, синій, заплутаний, поволі тане в повітрі. І моя душа перепліталася з ним, і бавилась, і танула знову. Минуло чимало часу, а я переживав самим тілом, без втручання розуму, дивовижно достовірно появу, розквіт і зникнення світу. І знову я поринав, але тепер уже без оманливих слів та безсоромної акробатичної гри розуму, в Будду. Оцей ось дим і є сутність його вчення, оці ось хвилинні мінливі видива і є життя, що спокійно, безшумно, щасливо доходить кінця в блакитній нірвані... Я не розмірковував, не намагався щось відгадати, ні в чому не сумнівався, а просто жив достовірністю.

У мене вихопилося тихе зітхання. Воно повернуло мене до дійсності: оглянувшись довкола, я побачив жалюгідну дощану кімнатку, маленьке люстерко, що висіло біля мене на стіні — на нього впав перший промінь, і воно сипонуло іскрами,— а навпроти на своєму ліжку спиною до мене сидів Зорбас і курив. І враз у мені зринув з усіма своїми трагічними й комічними перипетіями минулий день. Ледь чутний запах фіалки, одеколону, мускусу й амбри; папуга — людська душа, що стала папугою й била крилами по залізній клітці та волала, і стара баржа, яка єдина залишилася від цілого флоту, навіюючи спогади про колишні морські битви.

Зорбас почув моє зітхання, підвів голову, обернувся.

— Погано ми повелися,— пробурмотів він,— погано повелися, хазяїне. Сміявся ти, сміявся й я, і вона, бідолашна, бачила це! А те, що ти пішов, не чіплявшись до неї, ніби вона тисячолітня потворна старушенція,— який сором! Це невихованість, хазяїне, так люди не поводяться, ні, даруй мені! Адже вона жінка, слабке створіння, жалісливе. Добре, що хоч я залишився втішити її.

— Та що ти, Зорбасе,— розсміявся я,— ти серйозно вважаєш, що в кожної жінки лише це одне на думці?

— Так, хазяїне, лише це одне в них на думці. Ось послухай мене, я то вже бачив і перебачив, і чого тільки не натворив, та таки ж і дійшов, повір мені, розуму. У жінки лише це одне на думці, хворе вона створіння, кажу тобі, жалісливе. Не скажеш, що любиш її, і що жадаєш її,— вона одразу починає плакати. Вона може й зовсім не жадати тебе, може й гидувати тобою, може відмовити тобі — то інша річ. Може. Але вона завжди хоче, щоб той, хто дивиться на неї, жадав її. Ось чого вона хоче, бідолашна, то зроби ж їй таку послугу!