Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Стара співачка широко розкинула руки, ніби хотіла пригорнути нас обох одразу, стрепенулася, збуджено доторкнулася кінчиками пальців спершу до Зорбаса, потім до мене і, наспівуючи, кинулась у свою кімнату; невдовзі вона з’явилася знову й перевальцем подибуляла до нас у своєму найкращому вбранні: старій потертій блузі з зеленого оксамиту, оздобленій жовтою вигорілою тасьмою; груди її були гостинно розкриті, а в западині між ними красувалася пишна штучна троянда. В руці мадам несла клітку з папугою; вона повісила її на лозу навпроти себе.

Ми запропонували їй сісти посередині: по праву руку Зорбас, по ліву — я.

Утрьох ми дружно накинулись на їжу. Якийсь час ніхто не промовив і слова: кожен завзято годував свого віслюка, напував його вином, і корм швидко ставав кров’ю, тіло наливалося силою, світ кращав, жінка поруч нас дедалі молодшала і її зморшки щезали. А папуга, що висів у клітці навпроти, зелений, з жовтими грудьми, нахилявся й розглядав нас, перетворюючись у нашій уяві то на малесенького зачарованого чоловічка, то на душу старої співачки, одягненої в таке саме жовто-зелене вбрання. А на оголеній виноградній лозі над нашими головами раптом виросли важкі темні грона.

Зорбас зімкнув руки, ніби обіймав цілий світ.

— І що воно таке? — скрикнув він здивовано.— Випиваєш склянку вина, і раптом бачиш, що світ ізсунувся з глузду. Що воно за штука — життя, скажи мені, хазяїне? На бога, чи це грона винограду виснуть над нами, чи янголи? Не можу розібрати. Чи немає нічого, не існує нічого, ні курки, ні русалки, ні Кріту? Скажи, хазяїне, скажи, бо я збожеволію!

Зорбас уже був веселенький. Він упорався з куркою й тепер пожирав очима мадам Ортанс. Його погляд накидався на неї, пробігав згори донизу й знову вгору, впивався в її грандіозні груди, обмацував їх, мов пальці. Світилися й оченята нашої господині; вона любила винце і вже хильнула чималенько. А пустотливий демон виноградної лози повернув її назад, у минуле, і вона знову стала ніжною, і йшла з відкритим серцем та оголеною груддю назустріч життю; підвівшись, мадам узяла на засув ворота, щоб її не бачили селяни —«дикий людина», як вона їх називала,— запалила сигарету, і з її задерикуватого французького носика кільцями пішов дим.

У такі хвилини всі брами в жінці відчинені, сторожа спить, а добре слово стає всемогутньою силою, як золото чи любов, і легко підкоряє її.

Тож я запалив свою люльку і сказав добре слово:

— Ти нагадуєш мені, шановна, дай тобі боже здоров’я, Сару Бернар... коли вона була молодою. Такої витонченості, привабливості, благородства, такої краси я не сподівався зустріти в цьому дикому краї. Який Шекспір послав тебе сюди, між цих людоїдів?

— Шекспір? — здивовано розкрила вона підмальовані очі.— Що за Шекспір?

Думка мадам Ортанс кинулась нишпорити по театрах, заглянула в кафешантани від Парижа до Бейрута, звідти подалася узбережжям в Анатолію і враз пригадала: Александрія, велика зала з люстрами й плющовими кріслами, юрмище чоловіків та жінок, оголені спини, пахощі, квіти, і раптом підіймається завіса й з’являється страшний арап...

— Що за Шекспір? — перепитала мадам, задоволена з того, що нарешті пригадала,— чи не той, якого називають ще й Отеллом?

— Саме так. То який Шекспір закинув тебе, моя царице, на цей дикий берег?

Мадам оглянулась довкола: двері були зачинені, папуга дрімав, кролі парувалися, крім нас — ніде нікого. І вона почала відкривати перед нами свою душу, як ото відкривають стару скриню, повну пряностей, пожовклих любовних листів, старого одягу...

Грецькою мадам Ортанс розмовляла сяк-так, переплутувала склади, те, що по-грецькому «флотоводець», тобто адмірал, звучало в неї як «плотьоводець», замість «повстання» вона казала «встання». Але, хвала вину, ми все розуміли, і то ледве стримували сміх, то раптом — адже хильнули вволю — пускали щедру сльозу. Таким чином усе, що ми дізналися про минуле мадам Ортанс, нам розповіла вона сама, стара сирена, в своєму запахущому дворі, мов казку.

— Отож я, оця сама, яку ви зараз бачите, була тоді — ох! — була я великою людиною. Ні-ні, я не була з тих, що по кафешантанах, я була уславленою артисткою і носила шовкові комбінації із справжнім мереживом. Але любов...

Вона глибоко зітхнула і припалила в Зорбаса нову сигарету.