Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Стало прохолодно. Ми примовкли. Море десь за очеретом зітхало тепер тихо, лагідно. Вітер улігся, сонце зайшло. Дві вгодовані ворони пролетіли над нами, і їхні крила просвистіли так, ніби роздерлася шовкова тканина — скажімо, шовкова сорочка однієї співачки.

Золотавим пилом сіялися сутінки, вкриваючи подвір’я. Кучерик мадам Ортанс спалахнув і поривчасто затріпотів під вечірнім леготом, наче хотів вирватись, аби перенести вогонь і на сусідні голови. Її напіввідкриті груди, розставлені, по-старечому повні коліна, зморшки на шиї, протерті пантофлі — все припорошилося золотом.

Наша старенька сирена здригнулася. Злегка розплющила червоні від сліз та вина оченята й дивилась то на мене, то на Зорбаса, який не відривав погляду від її пазухи, облизуючи свої пересохлі цапині губи. А вона дивилася на нас обох запитливо і намагалася вгадати, хто з нас двох таки стане Канаваро, бо вже зовсім смеркло.

— Моя Бубуліно,— муркотів пристрасно Зорбас, уже вмостивши свою ногу на її коліні,— нема бога, нема диявола, не сумуй! Підведи-но голівку, підіпри ручкою щічку та й затягни амане[20], і хай здохне смерть!

Зорбас розпалився. Права рука його підкручувала вус, а ліва тяглася до захмелілої співачки. Говорив він уривчасто, очі його посоловіли. Напевне, тепер він бачив перед собою не цю нафарбовану й набальзамовану старушенцію, а взагалі «жіночий рід», як він завжди називав жінок. Зникала особистість, розтавало обличчя, молоде чи старе, гарне чи бридке, перетворюючись на несуттєві риси, і за кожною жінкою вимальовувалося строге, священне, сповнене таємничості обличчя Афродіти.

Саме те обличчя бачив Зорбас, до нього звертався, його гладив, а мадам Ортанс була тільки скороминущою прозорою маскою, і він зривав її, щоб поцілувати безсмертні вуста.

— Вигни свою білосніжну шию, моє золото,— знову зазвучав його благальний, уривчастий голос,— вигни свою білосніжну шию, давай амане!

І старенька співачка підперла щоку своєю бувалою в бувальцях, порепаною від прання рукою, примружила оченята й затягла тужним грубуватим голосом свою улюблену, безліч разів співану пісню, дивлячись — вона вже зробила вибір — примруженими очима на Зорбаса:

Так жилось мені безжурно,
Нащо ж я тебе зустріла...

А Зорбас підхопився, приніс із нашої кімнати сандур, сів на землю, схрестивши ноги, витяг його з чохла, поклав собі на коліна й простяг свої ручиська.

— Ох! Ох! — ревнув він.— Візьми ніж, убий мене, моя Бубуліно!

І коли вже споночіло, коли на небо викотилась вечірня зірка й залунали змовницькі звуки сандура, мадам Ортанс, переобтяжена куркою, рисом, смаженим мигдалем та вином, важко схилилася Зорбасові на плече й зітхнула. Потім легенько потерлась об його кістляву спину і зітхнула знову.

Зорбас кивнув мені й тихо сказав:

— Ну, все, вона вже готова, хазяїне, ходи собі!

Світало. Я розплющив очі й побачив навпроти себе Зорбаса. Він сидів по-турецькому на своєму ліжку й курив, поринувши в глибоку задуму. Його маленькі круглі очі втупилися в віконце, що стало молочно-білим від вранішнього світла. Під очима в нього з’явилися мішки, гола кістлява шия незвичайно витяглася й напружилась, як у хижого птаха.

Учора ввечері я досить рано покинув бенкет, залишивши Зорбаса наодинці із старою сиреною.

— Мені пора,— сказав я тоді,— бажаю гарно провести час, Зорбасе, будь молодцем!

— На все добре, хазяїне,— відгукнувся Зорбас,— залиш нас, хай ми тут повидираємо одне одному очі.

І здається, вони таки повидирали їх, тому що крізь сон я начебто чув тихе воркотання, а якоїсь миті сусідню кімнату ніби струсонуло; та потім я міцно заснув. Далеко за північ я почув, як Зорбас увійшов босий і вклався в ліжко тихенько-тихенько, щоб не розбудити мене.

Тепер, у вранішньому світлі, я бачив, як він дивиться кудись у далину, у сяйво зорі, але очі його ще не прокинулись; відчувалося, що він потонув у якесь глибоке сп’яніння і крила сну ще не злетіли з його повік. Спокійно, байдуже віддавався він плину імлистої, повільної, як мед, річки: плинули світ, земля, води, думки, люди, плинули до далекого моря, плинув разом з ними й Зорбас, плинув не опираючись і не питаючи куди — він був щасливий.

Село почало прокидатися — галасували півні, свині, віслюки, люди. Я хотів був скочити з ліжка й гукнути: «Гей, Зорбасе, сьогодні починаємо працювати!», але й сам відчув несказанну втіху в тому, щоб отак мовчки, спокійно віддатися примхливим ясно-рожевим фантазіям зорі. Все життя в такі чарівні хвилини здається легким, як пух, а земля м’якою й ніжною, наче хмарка, що безперестанно змінює форму в повівах вітру.