Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Ми попрямували до села. Години серед скель минули блискавично, мов мить кохання. Я ще відчував на собі гарячий подих великого флорентійця.

— Ти, мабуть, мізкував про шахту? — трохи недовірливо запитав Зорбас.

— А про що ж іще? — відповів я, сміючись.— Завтра починаємо роботу, треба зробити деякі розрахунки.

Зорбас поглянув на мене скоса й нічого не сказав. Я зрозумів, що він мене перевіряє і ще не знає, вірити мені чи не вірити.

— І до чого ж ти дійшов? — обережно почав він промацувати мене.

— До того, що через три місяці ми повинні давати десять тонн бурого вугілля в день, щоб перекрити видатки.

Зорбас поглянув на мене знову, але вже якось занепокоєно, і невдовзі мовив:

— Але чому робити розрахунки ти пішов до моря? Даруй мені, хазяїне, що я тебе розпитую, мене це дивує. Я коли доводиться мати справу з цифрами, ладен забитися в якусь нору в землі, осліпнути, аби не бачити їх. А як підведу очі й побачу море, чи дерево, чи жінку, хай навіть стару, то всі розрахунки летять під три чорти! Летять, мов на крилах, проклятущі, летять і щезають!

— Що вдієш,— вирішив я подратувати його.— Сам винен. Виходить, ти не годен упоратися зі своїми думками.

— Воно, може, й так, хазяїне, але то ще як подивитися. Є немало речей, які навіть мудрий Соломон... От, скажімо, проходив я колись невеличким селом. А один геть нікудишній дев’яностолітній дід садив мигдаль. «Дідусю,— кажу йому,— і нащо ти мигдаль садиш?» А той, не розгинаючись, обертається до мене й відповідає: «Я, дитино, працюю так, ніби житиму вічно!» Тоді я йому й кажу: «А я працюю так, ніби кожної миті можу померти!» Хто з нас двох мав слушність, хазяїне?

Зорбас подивився на мене з тріумфом і додав:

— Ось тут я тебе і спіймав!

Я мовчав. Однаково стрімкі й мужні обидва шляхи, і обидва можуть привести до вершини. Працювати, наче не існує смерті, і працювати, щомиті пам’ятаючи про смерть — це, напевне, те саме; але тоді, коли мене запитував Зорбас, я цього ще не знав.

— Ну, то що? — насмішкувато запитав він.— Не суши голови, хазяїне, тут не знайдеш відповіді; то вже інша казка, дітки[17]. Я зараз думаю про їжу, про курку та плов, притрушений корицею, і весь мій мозок парує, як плов. Давай спершу поїмо, давай наб’ємо тельбухи, а там побачимо. Хай усе йде своєю чергою, одне за одним. Зараз перед нами плов, отже, плов — це наш розум. Завтра перед нами буде вугілля, тоді воно буде й нашим розумом. Нічого не роби наполовину, розумієш?

Ми ввійшли в село. Жінки сиділи на ганках і стиха розмовляли, діди, поспиравшись на костури, мовчали. Під гранатом, рясно всипаним плодами, зморщена, як родзинка, бабуся ськала онука.

Перед кав’ярнею стояв стрункий, злегка вирлоокий старий. Обличчя його було суворе й зосереджене, ніс орлиний, вигляд благородний. То був Маврандоніс, сільський староста, в якого я взяв у оренду шахту. Учора він приходив до мадам Ортанс — хотів забрати нас до себе.

— Це просто сором,— сказав старий,— щоб ви жили в заїзді — ніби в селі нема людей.

Був він серйозний і скупий на слова, як і належить шляхетній людині. Ми відмовилися, старий образився, але не наполягав.

— Я виконав свій обов’язок,— заявив він і вийшов.

Невдовзі він прислав нам дві голови сиру, кошик гранатів, горщик родзинок і свіжих смокв та ще й цілу сулію ракі.

— Капітан Маврандоніс зичить вам доброго здоров’я,— повідомив слуга, розвантажуючи віслюка,— небагатий дарунок, казав, але від щирого серця!

І ось тепер ми гаряче, в пишномовних виразах привіталися із сільським старостою.

— Многая літа! — відповів він, приклавши руки до грудей, і більше не зронив і слова.

— Не любить багато розмовляти,— пробурмотів Зорбас,— кислий чоловік.

— Гордий,— заперечив я,— мені він подобається.

Нарешті ми дісталися до заїзду; Зорбасові ніздрі радісно затремтіли. Мадам Ортанс, яка на ганку виглядала нас, радісно скрикнула і зникла в домі.

Зорбас накрив стіл у дворі, під голою виноградною лозою. Він нарізав хліб великими скибками, приніс вина, розставив тарілки, поклав ложки й виделки. Обернувшись, хитро зиркнув на мене й кивнув на стіл: там було три прибори!

— Зрозумів, хазяїне? — прошепотів він мені на вухо.

— Зрозумів,— відповів я,— зрозумів, старий грішнику!

— Стара курка наваристіша,— мовив Зорбас, облизуючи губи,— я на цьому таки трохи знаюся.

Він жваво походжав туди й сюди, наспівуючи старовинні турецькі мелодії, і з його очей сипалися іскри.

— Оце і є життя, хазяїне, життя й курка,— приказував він.— Бачиш, зараз я дію так, ніби можу померти цієї ж миті, я поспішаю, щоб не врізати дуба перш ніж з’їм курку.

— Призволяйтеся, будь ласка! — запросила мадам Ортанс.

Вона тримала глечик і вже хотіла була поставити його перед нами, та так і завмерла, роззявивши рота — аж тепер помітила, що приборів три. Обличчя її враз порожевіло від задоволення; вона кинула погляд на Зорбаса, і її гострі сині очиці заблищали.

— О, вже задрижали в неї жижки,— шепнув мені Зорбас.

По цьому він ступив крок до мадам і галантно почав:

— Чарівна морська русалко, наш корабель потонув, і море закинуло нас у твоє царство, будь же ласкава пообідати з нами, о моя красуне.