Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Довго я милувався з узвишшя м’якими вигинами землі: смуги залізняку межувалися із смугами темно-зелених рожкових дерев та срібнолистих олив, неначе перед тобою хвилясто простилалася тигряча шкура. А далі на південь мерехтіло ще й досі гнівне море; безкрає й пустельне, воно сягало Берберії[16]; Воно ревіло, кидалося на Кріт і вгризалося в нього.

Цей крітський краєвид, як мені здалося, скидався на гарну прозу — добре збиту, позбавлену зайвих прикрас, небагатослівну, сильну і стриману. Така проза виражає зміст найпростішими засобами, вона не заграє, не вдається ні до хитрих прийомів, ні до риторики, вона промовляє до читача з непоказною мужністю. Але серед суворих ліній цього крітського краєвиду несподівано помічаєш чуттєвість і лагідність — у затишних низовинах пахнуть лимони й помаранчі, а там, далі, безмежне море дихає невичерпною поезією.

— Кріт,— шепотів я,— Кріт...

І серце моє тріпотіло.

Спустившись із пагорба, я пішов берегом. Із села випурхнули, весело щебечучи, дівчата в сніжнобілих фартушках та жовтих чобітках; притримуючи спідниці, вони попрямували на утреню до монастиря, що стояв над берегом.

Я зупинився. Сміх урвався, як тільки дівчата помітили мене. Їхні обличчя перед чужим чоловіком стали замкнутими й сердитими, тіла напружились, пальці нервово вчепилися на грудях у щільно застебнуті киптарики.

Їхня прадавня кров пригадувала старовину й жахалася: на всі ці крітські береги, що дивляться в бік Берберії, віками нападали пірати, забирали овець, жінок, дітей, в’язали їх своїми червоними поясами, вкидали у трюми і, піднявши якір, везли продавати як не в Алжір, то в Александрію чи Бейрут. Багато віків цей берег відлунював плачем, укривався жіночими косами. Я дивився, як похмуро наближалися до мене дівчата, притиснувшись одна до одної, немовби хотіли створити непереборну перепону і вчинити відчайдушний опір. Злагоджені рухи, вироблені в минулі віки, сьогодні безпричинно ожили, скоряючись велінню крові.

Та коли дівчата проходили біля мене, я злегка відступив убік і усміхнувся. І раптом вони мовби враз усвідомили, що небезпека вже давно, багато віків тому минула. Здавалося, дівчата несподівано прокинулись і, опинившись у сучасній безпечній епосі, всі разом привіталися до мене дзвінкими голосами, їхні обличчя проясніли, і зімкнутий стрій розпався. Тої самої миті вдарили веселі, грайливі дзвони далекого монастиря, повнячи простір благовістом.

Сонце вже підбилося височенько, небо було ясне й глибоке. Я продерся поміж скелями, вмостився, мов чайка, в якійсь ніші і, щасливий, задивився на море. Я відчув, що тіло моє стало дужим, свіжим, слухняним, а моя думка, стежачи за хвилею, стає й сама хвилею, лагідно скоряючись грайливому ритму моря.

Та помалу-малу серце моє пойняла тривога, десь із глибин залунали в мені похмурі голоси. Я знав, хто це волає: як тільки я хоч на хвилину залишаюся на самоті, він реве в мені, роздратований непогамованими бажаннями, палкими, далекосяжними сподіваннями, і чекає від мене порятунку.

Я швидко розкрив книжечку Данте, мого вірного супутника, аби не чути, аби відігнати страшного, смутного й могутнього демона, що живе в мені. Я перегортав сторінки, читав то тут, то там якийсь рядок, якусь терцину, пригадував усю пісню, і з вогненних сторінок підводилися з криком грішники, трохи далі великі зранені душі намагалися видертись на височенну гору, а ще вище над смарагдовими галявинами линули блаженні душі, мов ясносяйні світляки. Я походжав угору й униз триповерховою страшною будівлею Долі, спокійно розгулював у Пеклі, в Чистилищі і в Раю, немов ця будівля була моїм власним домом. Я страждав, сподівався й радів, пропливаючи над прекрасними віршами.

Закривши книжечку, я задивився в морську далечінь. Чайка припала животом до хвилі, всім тілом розкошуючи від прохолоди. Берегом ішов засмаглий босоногий хлопець і співав пісні про кохання; в них звучав біль, голос хлопця зривався від пристрасті.

Так само співали безліч років вірші Данте в Італії. І як любовна пісня готує хлопців до кохання, так і вогненні вірші цього флорентійця готували італійських юнаків до боротьби за свій народ, за його порятунок. І поволі всі вони, причащаючись до поетової душі, обертали рабство на волю.

Позаду мене почувся сміх. Я вмить скотився з Дантових вершин, озирнувся й побачив Зорбаса: він стояв за мною, і все його обличчя сміялося.

— Що це таке, хазяїне? — вигукнув він.— Уже кілька годин шукаю тебе, а бач де відкопав!

Я незворушно мовчав, тому він крикнув знову:

— Обід минув, курка готова, вона, мабуть, на мозок переварилася, бідолашна! Зрозумів?

— Зрозумів, але я не голодний.

— Не голодний! Та ти ж від самого ранку нічого не їв, а тіло — воно ж душу має, пожалій його. Дай йому їсти, хазяїне, дай йому їсти, бо воно ж наш віслюк, як не нагодуєш його, то він тебе залишить на півдорозі!

Я давно зненавидів отакі тілесні втіхи і, якби було можливо, їв би потайки, немов би робив щось соромітне, але тепер, щоб Зорбас не горланив, я сказав:

— Гаразд, ходімо.