Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

— Я візьму їх до себе, Кондоманольосе! — сказав дід.— Дітей я не маю, дім у мене великий, місця достатньо.

— Даруй мені, дядьку Анагностисе! — крикнув хазяїн просто в вухо дідові.— Я перший сказав!

— Ти бери оцього,— мовив дядько Анагностис,— а я візьму старого.

— Якого старого? — гнівно блиснув очима Зорбас.

— Ми хочемо бути разом,— сказав я і виразно глянув на Зорбаса, щоб той не розпалювався.— Ми підемо до мадам Ортанс.

— Ласкаво прошу! Ласкаво прошу!

Під тополями з’явилася маленька, пухкенька жіночка з вигорілим, русявим, як льон, волоссям та з щетинистою бородавкою на підборідді і, розкривши обійми, перевальцем подибуляла до нас кривими ніжками. На шиї в неї була оксамитова стрічка, зів’ялі щоки добре напудрені синюватою пудрою. Грайливий кучерик спадав їй на чоло, і від цього вона скидалася на стару Сару Бернар, коли та грала в «Орличці».

— Раді вас бачити, мадам Ортанс! — відповів я й нахилився поцілувати їй руку, охоплений несподіваним піднесенням.

Життя сяйнуло переді мною, мов казка, мов комедія Шекспіра, скажімо, як «Буря». Ми саме ступили на землю, змоклі до нитки в уявній катастрофі, і ось обстежуємо дивовижні береги й урочисто вітаємо все живе в цьому краї. І оця мадам Ортанс уявляється мені царицею острова, вусатою блискучою самицею тюленя якоїсь особливої породи, що була викинута тисячі років тому на цей піщаний берег, підтоптана, напахчена парфумами й радісна. А за нею безліч голів, залиснілих, волохатих і задоволених — народ Калібан[15] що дивиться на неї із зневагою та погордою.

А Зорбас, переодягнений принц, милується нею, витріщивши очі, милується, мов давньою подругою, старою бригантиною, яка теж десь воювала в далеких морях, перемагала й була переможена, і завдали їй ран — зяяли її люки, потрощилися її щогли, подерлися вітрила — і тепер, уся в рубцях, засмолених пудрою, вона прибилася до цього берега й чекала. Напевне, чекала Зорбаса — вкритого рубцями капітана. І я радий був бачити, як тепло зустрілися двоє акторів серед цих простих театральних декорацій на тлі грубо намальованого крітського краєвиду.

— Два ліжка, мадам Ортанс! — сказав я, вклоняючись старій виконавиці ролі коханої.— Два ліжка без блощиць...

— Блощися не є! Не є! — відповіла вона, глянувши на мене довгим визивним поглядом старої розпусниці.

— Є! Є! — закричали крізь сміх Калібанові роти.

— Не є! Не є! — розсердилась виконавиця головної ролі, тупаючи об камінь пухкенькою ніжкою в грубій синій шкарпетці.

Взута вона була в старі протерті пантофлі з кокетливими шовковими бантиками.

— А, бодай ти луснула, примадонна! — знову зареготав Калібан.

Але мадам Ортанс уже гордовито йшла вперед, прокладаючи нам шлях. Від неї пахло пудрою й дешевим туалетним милом.

Зорбас ішов слідом за нею і їв її очима.

— Ох, ти тільки поглянь,— шепотів він мені, підморгуючи,— крутить задом, безсоромниця, мов та качка! Ич як похитується — хить! хить! Наче вівця з повним жиру курдюком!

Упало кілька великих крапель, небо спохмурніло. Голубі блискавиці шаблюками вдарили в гору. Маленькі дівчатка в білих накидках з козячої вовни поспіхом завертали з пасовища кіз і овець. Жінки, сидячи навпочіпки біля плиток, розпалювали на вечір вогонь.

Зорбас нервово смикав вус і раз по раз жагливо зиркав на верткий зад мадам.

— Гм! — буркнув він, зітхнувши.— Прокляте життя, нема йому, страмнючому, краю!

Заїздик мадам Ортанс виявився низкою старезних кабін колишньої лазні, що тяглися одна за одною. У першій кабіні містилася крамничка, де мадам торгувала карамельками, сигаретами, арабськими фісташками та ладаном. Чотири інші кабіни правили за спальні, позаду них у дворі була кухня, пральня, курник і кролятник. Піщані землі довкола поросли тростиною й арабськими смоквами. І все це разом пахло морем, курячим послідом та застояною сечею. Лише іноді, коли проходила мадам Ортанс, повітря повнилось іншим духом — ніби перед тобою виливали одразу ціле корито перукарського одеколону.

Нам постелили постелі, і ми поснули, як убиті. Не пам’ятаю, що за сон мені снився, але вранці я прокинувся свіжий і радісний, ніби щойно скупався в морі.

Була неділя; наступного дня з сусідніх сіл повинні були посходитись робітники на роботу в шахті, отож я ще мав сьогодні час трохи погуляти й роздивитися, на які береги закинула мене доля. Ще тільки світало, як я вискочив надвір, перетнув сади, пройшовся туди й сюди берегом, на ходу знайомлячись із водою, землею й повітрям цього краю, нарвав духмяних трав, і мої долоні запахли чебрецем, шавлією та м’ятою.

Піднявшись на узвишшя, я оглянувся довкола. Суворий, скупий краєвид: брили залізняку, вкриті пилюгою дерева, білий вапняковий грунт, який, здається, не вдовбеш і кайлом, і раптом погляд натикається на ніжну жовту квітку крину, що стирчить на вкритій панциром землі, яскріючи на сонці. Далеко на півдні під першими променями сонця непорочно багряніє низенький піщаний острівець.

Трохи далі вглиб від затоки видніють оливкові й рожкові дерева, смокви, тягнуться невеликі виноградники; в затишних видолинках між двох пагорбів — цитрини й мушмула, а ближче до берега — баштани.