Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Зорбас сидів навпроти мене і смакував каву, мружачись від насолоди. Хліб він намазував маслом і медом. Обличчя його проясніло, подобрішало, губи розм’якли. Я потай спостерігав, як він поволі виповзає зі сну й мовчання і як жвавішає його погляд.

Аж ось Зорбас запалив сигарету, жадібно затягнувся, з волохатих ніздрів цівками пішов синій дим. Підібгавши під себе праву ногу, старий розсівся по-турецькому. Тепер він міг розмовляти, тож і почав:

— Чи це вперше я їду на Кріт? — Він примружився і глянув крізь ілюмінатор удалину, туди, де виблискував Псілорітис[12].— Ні, не вперше. У дев’яносто шостому був я парубок хоч куди. Борода й кучері мої тоді були справжнього кольору — чорні, як дьоготь. Мав я тридцять два зуба, і коли випивав, то спершу з’їдав закуску, а потім і тарілку, на якій її подавали. А тут на тобі — мов лихий попутав — саме тоді Кріт знову повстав.

Я в той час був мандрівним торговцем. Ходив по селах Македонії, продавав галантерею, а як плату брав сир, вовну, масло, кролів, кукурудзу, все це перепродував і мав подвійний прибуток. У будь-якому селі знав, де можна переночувати — всюди знайдеться добросерда вдовиця, дай їм боже здоров’я! Тій ниток подарую, тій гребінь, тій хустку чорну — носити жалобу по покійному чоловікові, та й сплю у господині під боком. Дешевизна!

Таки ж дешевизна, хазяїне! Життя як у бога за пазухою. Так ні, не мав чорт роботи, Кріт знову взявся за зброю. «Тьху! — кажу.— Проклята доля! Чи цей Кріт, кінець кінцем, дасть нам спокій!» Махнув я рукою на нитки та вдовиць, узяв рушницю, приєднався до інших нетяг, та й подалися ми на Кріт.

Зорбас замовк. Ми пливли тепер широкою спокійною затокою з піщаними берегами, хвилі вривалися в неї й розбігалися довкола, не розбиваючись, а тільки залишаючи піну на піску. Хмари розвіялись, засяяло сонце, і дикий Кріт утихомирено всміхнувся.

Зорбас відірвав від нього погляд і лукаво глянув на мене краєчком ока.

— А ти, хазяїне, мабуть, гадаєш, що я оце тепер почну розводитися, скільки зітнув турецьких голів та скільки турецьких вух заспиртував, як це заведено на Кріті... Викинь це з голови, ліньки мені та й незручно якось. Тепер, як уже дійшов розуму, я все думаю, що то воно за осатаніння таке, що то воно за божевілля, коли ти рвешся скрутити якусь іншу людину, котра нічого тобі не зробила, скрутити й відрізати їй носа й вуха, розпороти їй живіт, та ще й волаєш до бога, щоб він прийшов тобі на поміч, тобто, Щоб і він відтинав носи й вуха та розпорював животи? Але ж це тепер, а тоді, бач, кров моя кипіла, де б той розум узявся, щоб отак розмірковувати! Правдиві, чесні роздуми потребують спокою, старості, беззубого рота. Коли ти беззубий, тоді можеш легко сказати: «Годі, хлопці, не гризіться!» А от коли маєш усі тридцять два... Людина замолоду — звір, хижий звір, людожер!

Зорбас похитав головою.

— Жере і овець, і курей, і свиней, та коли не жере людей — не наїдається,— додав він, загасивши сигарету в блюдечку з-під кави.— Ні, не наїдається. А ти що на це скажеш, премудрий?

Він зміряв мене поглядом і, не чекаючи відповіді, провадив далі:

— Що ти скажеш? Як я розумію, твоя милість не голодувала, не вбивала, не крала, не зраджувала жінці,— то що ж ти можеш знати про життя?

По хвилі він пробурмотів з видимим презирством:

— Зелений розум, зелене тіло...

І мені стало соромно за свої білі руки, за бліде обличчя, за свою незрілість.

— Ну, та що вже там,— сказав Зорбас і поблажливо потер важкою долонею по столу, ніби мив його губкою.— Що вже там. Ось тільки одне я хотів у тебе запитати, адже ти, мабуть, прочитав цілу валізу книжок. Може, ти й знаєш...

— Кажи, Зорбасе, що саме?

— Є, хазяїне, одна дивна річ... Дуже дивна річ, і я своїм розумом не можу її розкумекати. Вся ота ганьба, оті грабунки, ота різанина, все, що ми, повстанці, натворили, привело на Кріт принца Георгіоса — волю!

Він глянув на мене витріщеними від подиву очима і прошепотів:

— Загадка! Величезна загадка! Щоб у цей світ прийшла воля, потрібно стільки вбивств і ганьби? Та якби я оце взяв і перелічив тобі, скільки злочинів, скільки вбивств ми вчинили, в тебе б волосся стало сторч! А що це все дало? Волю! Господь, замість того, щоб спопелити нас блискавкою, дав нам волю! Нічого не розумію!

Старий глянув на мене так, ніби шукав допомоги. Було ясно, що він давно б’ється над цією загадкою і все марно.

— Розумієш ти це, хазяїне? — з мукою в голосі запитав Зорбас.

Що я мав розуміти? І що я міг йому сказати? Хіба не існує те, що ми називаємо богом, або хіба бог любить убивства й ганьбу, або хіба те, що ми називаємо вбивствами й ганьбою, необхідне для вдосконалення світу?..

Але я вирішив обрати для Зорбаса іншу відповідь.

— Як у лайні та бруді виростає й розквітає квітка? Вважай, Зорбасе, що лайно — то людина, а квітка — воля.

— Але сім’я? — запитав Зорбас і грюкнув кулаком по столу.— Щоб виросла квітка, потрібне сім’я. Хто вкинув отаке сім’я в наше брудне нутро? І чому те сім’я не дає квіту в доброті й чеснотах, а прагне крові та бруду?

Я похитав головою:

— Не знаю.

— А хто ж знає?

— Ніхто.