Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

— Що ти розумієш, хазяїне! — мовив він, здвигнувши плечима.— Я ж казав тобі, що перепробував усіх ремесел. Якось був я й гончарем. Любив це ремесло до нестями. Чи знаєш ти, що то таке — взяти кавалок глини й зробити з нього що Хочеш? Хуррр! — гуде круг, кавалок крутиться, як несамовитий, а ти над ним і кажеш: зроблю глечик, зроблю миску, зроблю світильник, зроблю чорта! Ось що таке людина, скажу я тобі. Воля!

Зорбас забув про морську хворобу, вже не гриз лимон, очі його заблищали.

— Ну, а палець? — допитувався я.

— Ага! Він заважав мені на крузі: стирчить, не дає робити те, що хочу. То я одного дня схопив тесло, та й...

— І що, не боліло?

— Як би то не боліло? Хіба я колода? Я людина, і мені болить. Але ж він заважав у роботі, кажу ж тобі, от я його й відрубав.

Сонце вже зайшло, море трохи заспокоїлося, хмари розвіялись. У небі затремтіла вечірня зірка. Я подивився на море, на небо і поринув у роздуми. Отак любити ремесло, щоб узяти тесло й відітнути палець, хоч тобі й болить... Але я приховав хвилювання.

— У такий спосіб можна зайти надто далеко, Зорбасе! — сказав я, сміючись.— Отак само колись один аскет, як розповідають житія, побачив жінку, і в нього прокинулось бажання, то він схопив сокиру...

— Бодай його лиха година побила! — урвав мене Зорбас, дібравши, що буде далі.— Щоб отаку річ відрубати! Сто чортів йому в печінку, дурневі! Адже ця благословенна річ ніколи не заважає...

— О ні! — заперечив я.— Заважає, та ще й як...

— У чому?

— Потрапити в царство небесне.

Зорбас лукаво поглянув на мене.

— Та це ж, дурнику, ключ від раю!

Він підвів голову, пильно подивився на мене, ніби хотів угадати, якої я думки про потойбічне життя й царство небесне, про жінок і попів, але, здається, не зміг мене розкусити, тож тільки замислено похитав своєю сивою подзьобаною головою.

— Скопців не пускають у рай! — кинув він і замовк.

Я ліг у своїй каюті і взяв книжку. Будда й досі панував моїми думками, і я почав читати «Діалог Будди й Пастуха». Протягом останніх років цей діалог навівав мені душевну рівновагу та впевненість у собі.

«Пастух: — Їжа моя зварилася, овець я подоїв, двері хижі взяв на засув, вогнище моє горить, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!

Будда: — Вже я не маю потреби ні в стравах, ні в молоці, моя хижа — вітри, мій вогонь погас, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!

Пастух: — Маю я волів, маю корів, маю батьківські пасовища й одного бугая, який покриває моїх корів, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!

Будда: — Не маю я ні волів, ні корів, не маю пасовищ. Не маю нічого. І нічого я не боюся, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!

Пастух: — Маю я пастушку, слухняну й вірну, вже багато літ вона моя дружина і так мені гарно тішитися з нею вночі, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!

Будда: — Маю я лише душу, слухняну й вільну, вже багато літ я плекаю її й навчаю тішитися зі мною, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!»

Ці два голоси промовляли й далі, а мене огорнув сон. Знову повіяв вітер, і хвилі били в прозоре товсте скло ілюмінаторів. Я, наполовину плоть, наполовину прозорий дим, гойдався між сном і безсонням. Хвилі змінилися страшним штормом, пасовища потонули, потопилися і воли, і корови, і бугай. Вітер зірвав покрівлю з хижі, вогонь погас, дружина закричала і впала мертвою в болото. А Пастух заголосив і заволав, та я не чув, що він кричав. Він волав, а я поринав усе глибше й глибше в сон, плавно, як риба в море.

Коли я прокинувся на світанні, праворуч від нас, гордо вигнувши круту спину, простягався величезний острів, і гори мирно усміхалися крізь імлу під вранішнім сонцем. Навколо шуміло море, синє, як ультрамарин.

Зорбас, закутавшись у грубу коричневу ковдру, жадібно вдивлявся в Кріт. Його погляд перебігав від гір до низин, потім допитливо ковзав уздовж берега, неначе всі ці землі він уже бачив і тепер йому було приємно згадувати знайомі місця.

Я підійшов до Зорбаса, поклав руку йому на плече і сказав:

— Ти, мабуть, не вперше прибуваєш на Кріт! Бо розглядаєш його, як давнього друга.

Старий тяжко зітхнув; йому зовсім не хотілося починати розмову.

Я засміявся:

— Що, Зорбасе, ліньки розмовляти?

— Не ліньки, хазяїне,— відповів він,— але якось важко.

— Важко?

Зорбас помовчав і ще раз поволі обвів поглядом узбережжя. Він спав на палубі, тож його сиве кучеряве волосся блищало росою. Вранішнє сонце вимальовувало всі глибокі зморшки на його щоках, на підборідді й на шиї. Нарешті його м’ясисті, одвислі, як у цапа, губи заворушилися.

— Важко мені вранці розкривати рота для балачок, важко, то ти вже вибачай,— сказав він і знову втупив круглі очі в Кріт.

Задзеленчав дзвінок — скликали на ранкову каву. З кают посунули жовті пом’яті пики; жінки із сяк-так укладеними, готовими щомиті розтріпатися зачісками, штовхаючись, заточувалися від столу до столу,— від них пахло блювотиною й парфумами, а їхні посоловілі очі дивилися злякано й тупо.