Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Я дістав з кишені невеличкий томик Данте — мого супутника в подорожах, запалив люльку, відкинувся до стіни й умостився якомога зручніше. Якусь мить я вагався, звідки почати читати безсмертні вірші: чи то від палючої смоли Пекла, чи то від прохолодного полум’я Чистилища, чи ввірватися просто на найвищий поверх людської Надії. Що хочу, те й вибираю. Я тримав цей невеличкий томик і радів своїй свободі. Вірші, які я вибираю рано-вранці, визначають ритм усього мого дня.

Я поринув у гущу видінь, щоб прийняти рішення, але не встиг: невиразна тривога змусила мене підвести голову.

Не знаю як, проте я відчув, ніби мою потилицю свердлить чийсь погляд; я різко обернувся і глянув на скляні двері. Блискавкою майнула думка, аж серце тьохнуло: «Зараз я побачу мого друга». Я був готовий до дива. Але ошукався: припавши до скла, просто на мене дивився якийсь старий, років шістдесяти п’яти, височенний, сухий, з вибалушеними очима. Під пахвою він тримав плаский вузлик.

Те, що справило на мене найбільше враження, були його очі: насмішкуваті, з зачаєним смутком, неспокійні, палкі. Принаймні так мені здалося.

Як тільки наші погляди зустрілися, він немовби переконався, що я і є саме той, хто йому потрібен, а тому рішуче відчинив двері. Швидко пройшовши м’якою ходою поміж столиками, він зупинився переді мною й кинув згори:

— В дорогу? Хай щастить. А куди?

— На Кріт. А чому це тебе цікавить?

— Візьмеш мене з собою?

Я пильно глянув на нього. Запалі щоки, важке підборіддя, випнуті вилиці, сиве кучеряве волосся, блискучі очі.

— А чого б це? Що я з тобою робитиму?

— Чого, чого! — зневажливо сказав він, стенувщи плечима.— Кінець кінцем, хіба не може людина щось зробити без усяких там «чого»? Просто так, заради власного задоволення. Ну, візьми мене, скажімо, за кухаря: я вмію варити юшку!...

Я розреготався. Мені сподобались його грубуваті манери й слова, сподобалася й згадка про юшку. «Непогано було б,— подумав я,— взяти цю стару жердину на далеке пустельне узбережжя. Юшка, Жарти, розмови... Схоже було на те, що цей чоловік побачив світу, бував у бувальцях». Синдбад Мореплавець! Він мені подобався.

— Та що тут думати? — сказав старий, похитавши важкою головою.— Ти що, все кладеш на ваги, еге? Зважуєш усе до крихти, еге? Послухай, вирішуй, і під три чорти ваги!

Він стояв наді мною, кістлявий здоровань, і в мене вже заболіла шия — так я задирав голову, щоб розмовляти з ним. Я закрив томик Данте і сказав йому:

— Сідай. Питимеш чай із шавлії?

Старий сів і дбайливо поклав свій вузлик на сусідній стілець.

— Шавлія? — кинув він презирливо.— Гей, хазяїне, один ром!

Він пив ром ковточками: спершу довго тримав його в роті — смакував, а потім давав йому вільно котитися вниз і зігрівати нутрощі. «Ласолюбний,— подумав я,— і мрійник...»

— Ти що вмієш робити? — запитав я його.

— А будь-що: і ногами, і руками, і головою — будь-що. Та хіба нам тут тільки й діла — сидіти отак і вибирати?

— А де ти працював останнім часом?

— На руднику. Я, знаєш, неабиякий шахтар; знаюся на металах, умію шукати жили, прокладаю штольні, спускаюся в колодязі, нічого не боюся. Я мав добру роботу, працював майстром, не можу нарікати, але ж на тобі — лихий попутав. Минулої суботи ввечорі хильнув чарчину і — раз, два — повело мене, знайшов я власника — він саме того дня прибув з перевіркою — та й добряче нам’яв йому боки.

— Це ж чому? Що він тобі зробив?

— Мені? Анічогісінько, їй-богу! Я його вперше бачив. Він, бідолашний, ще й цигарками нас пригощав.

— Тоді чому ж?

— О-о-о, добре тобі тут сидіти й питати! Може, так мені закортіло, брате! А ти питаєш правопис у заду мельничихи. Людський розум — це зад мельничихи.

Я читав багато визначень людського розуму, але це здалося мені просто разючим і дуже припало до смаку. Я придивився до нового приятеля: обличчя його було пооране зморшками, подзьобане й поточене, ніби його роз’їдали дощі, морози й сонце. Через кілька років ще одне обличчя видалось мені таким самим подовбаним, потрісканим деревом: обличчя Панаїта Істраті[7].

— А що в тебе у вузлику? Їжа? Одяг? Інструменти?

Мій приятель підвів плечі, засміявся і сказав:

— Дуже розважливим ти мені здаєшся, даруй мені.

Він ніжно погладив вузлик і додав:

— Ні, це сандур[8].

— Сандур! Ти граєш на сандурі?

— Коли мене обсядуть злидні, я ходжу по кав’ярнях і граю на сандурі. Ще й співаю старих клефтських[9] пісень, македонських. А потім витягую тацю — ось вам шапка! — та й збираю дрібняки.

— А як тебе звати?

— Алексісом Зорбасом. А ще мене називають Телеграфом — натякають, що я сухий і довгий, як стовп, і голова в мене схожа на диню. Та хай собі називають, як хочуть. Дражнили мене ще й Гарбузом, тому що колись я продавав смажене гарбузове насіння. Прозивали мене й Бідою, бо де тільки я пройду, там усе перевертається догори дном. Мав я ще й не такі прізвиська, та хай уже іншим разом...

— А як ти навчився грати на сандурі?