Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Сидячи в кутку, я змерз і знову замовив чаю з шавлії; хотілося спати, але я боровся зі сном, з утомою і з вранішнім смутком цього дня. Я дивився крізь каламутні шибки на порт, що прокидався й ревів сиренами пароплавів, криками візників та човнярів. Я дивився й дивився, і на моє серце ще дужче налягав сум, навіяний ревом моря, дощем та розлукою.

Я втупився поглядом просто себе в чорний ніс великого пароплава, ще й досі від палуби аж до низу зануреного в морок. Сіявся дощ, і я бачив його срібні ниті, що пришивали небо до багнюки.

І поки я дивився отак на чорний пароплав та на дощ, мій сум поволі набрав предметного вигляду, і в вологому повітрі вималювався, немов зітканий з дощу та пристрасті, мій дорогий друг. Коли це було? Минулого року чи вчора я прийшов попрощатися з ним у цей самий порт? А може, це сталося в іншому житті? Та ось я знову згадав про дощ, про холод і світання, і серце моє переповнилося мукою.

Довге прощання з дорогою людиною тяжке: краще не тягти, а відрізати все одним махом і знову лишитися в природному стані людини — в самотині. Одначе того дощового ранку я не міг відірватися від свого друга. (Пізніше — на жаль, запізно,— я зрозумів, чому). Я піднявся разом з ним на пароплав, сів у його каюті серед розкиданих валіз і прискіпливо вдивлявся в нього, коли він відвертався вбік; вдивлявся, ніби хотів закарбувати в пам’яті всі до одної його риси — ясні синьо-зелені очі, витончено горде, м’яке юначе обличчя, а перед усім — шляхетні руки з довгими пальцями.

Відчувши нараз мій погляд, який ковзав по ньому жадібно, ніби немовля, що шукає грудь, він обернувся до мене з тим насмішкуватим виразом, якого прибирав, коли хотів приховати зворушення.

Глянувши на мене краєм ока, він усе зрозумів. І, щоб розвіяти смуток розлуки, запитав, іронічно посміхаючись:

— Допоки?

— Що «допоки»?

— Допоки ти трубитимеш папір і киснутимеш у чорнилі? Поїхали зі мною, туди, на Кавказ. Тисячам людей із нашого племені там загрожує небезпека, треба їх рятувати.

І він засміявся, ніби кепкував із власних високих поривань.

— Можливо, ми й не врятуємо їх,— додав він,— але ж урятуємо власні душі, прагнучи врятувати інших. Адже так? Хіба не це ти проповідував, учителю? «Єдиний шлях до власного порятунку є боротьба за порятунок інших...» Тож уперед, учителю, ти, який навчав... Ходімо!

Я не відповів. Священний Схід, вітчизна богів, високі гори, поклик Прометея, прикутого до скелі... Кликало прикуте в ті роки до тих самих скель наше плем’я. Воно було в небезпеці, й знову кликало на поміч одного зі своїх синів. Я ж слухав той поклик і нічого не робив, немов страждання було сном, а життя — якоюсь захопливою трагедією, тому вискочити із зали на сцену і втрутитись у дію означало виявити себе наївним простачком.

Пролунав третій гудок. Мій друг, не чекаючи відповіді, підвівся й подав мені руку:

— Ну, хай тобі щастить, бібліотечний пацюче! — сказав він насмішкувато, щоб приховати зворушення.

Він добре знав, який то сором — не володіти своїми почуттями. Сльози, ніжні слова, безладні жести, панібратське поводження здавалися йому вадами, не гідними людини. Хоч як ми любили один одного, проте ніколи не обмінялися ніжними словами; ми кусалися й дряпались, як звірята. Мій друг — витончений, іронічний, культурний, а я — варвар. Стриманий, він уміло вкладав усі прояви душі в посмішку, а я, грубий, вибухав недоречним, вульгарним сміхом.

Я теж хотів був приховати своє хвилювання за крутим слівцем, але посоромився. Втім, ні, не посоромився, просто не зміг. Лише стиснув його руку і тримав її, не відпускаючи. Він здивовано глянув на мене і спитав з вимученою посмішкою:

— Що, хвилюєшся?

— Так,— відповів я тихо.

— Чому? Хіба ми про це не говорили, хіба не домовлялися кілька років тому? Як там кажуть твої улюблені японці? «Фудосін»! Апатія, атараксія, обличчя — як усміхнена незворушна маска. А що діється під маскою — то наша особиста справа!

— Так,— знову коротко відповів я, щоб не почати якоїсь довгої фрази; я не був певен, що голос підкорятиметься мені й не тремтітиме.

На пароплаві пробив гонг, даючи знак проводжаючим залишити каюти. Сіявся дощик. Звідусіль чулися гарячі слова прощання, клятви, довгі поцілунки, уривчасті, кинуті здушеними голосами доручення... Мати припадала до сина, дружина до чоловіка, товариш до товариша, неначе вони розлучалися назавжди, неначе ця коротка розлука нагадувала їм розлуку Велику. А мелодійний звук гонга раптом прокотився луною в вологому повітрі від корми до носа, як подзвін.

Мій друг нахилився до мене.

— Послухай,— сказав він тихо,— чи не маєш ти якогось лихого передчуття?

— Маю,— знову відповів я.

— І ти віриш у ці казочки?

— Ні,— твердо відповів я.

— Тоді що ж?

Нічого такого не було — я не вірив, але чогось боявся.

Мій друг поклав мені на коліно ліву руку, як завжди в хвилину великого зворушення, коли я, розмовляючи з ним, підштовхував його до якогось рішення, а він опирався, поки зрештою погоджувався й торкався мого коліна, мовби казав мені: «Я зроблю так, як ти хочеш, але тільки з любові до тебе...»