Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Та я не зважився. Я дивився опівночі, як витанцьовує Зорбас, як він аж вищить од захвату, закликаючи мене вискочити із зручної шкаралупи звичок та поміркованості й податися разом з ним у далекі мандри, але я, тремтячи від холоду, не рушав із місця.

Багато разів на віку ставало мені соромно від того, що не давав я своїй душі кинутися стрімголов туди, куди кликало мене найвище безумство — суть життя, але ніколи й ні перед ким не було мені так соромно за свою душу, як перед Зорбасом.

Одного ранку на світанні ми розлучилися: я вирушив знову на чужину, уражений невиліковною фаустівською хворобою — жадобою пізнання, а Зорбас подався на північ та й осів у Сербії на якійсь горі біля Скопле, де надибав, як казав, багату жилу магнезиту. Обкрутивши там кількох багатіїв, він закупив інструмент, найняв робітників та й знову заходився пробивати під землею штольні. А потім цей могутній стариган повисаджував у повітря скелі, проклав дороги й водогін, поставив собі дім та й одружився з гарною веселою молодичкою Любою, і вона народила йому дитя.

Одного разу в Берліні я отримав телеграму: «Знайшов зелений камінь дивовижної краси, приїжджай негайно. Зорбас».

У Німеччині тоді саме був великий голод. Марка настільки знецінилася, що доводилося пхати на собі лантух з мільйонами, аби зробити якусь нікчемну покупку, а щоб розплатитися за обід у ресторані, треба було відкрити пухлу від паперових грошей валізу й витрусити з неї на стіл геть усе; невдовзі настали й такі часи, коли доводилося платити по десять мільярдів банкнотами за одну поштову марку.

Голод, холод, потерті піджаки, діряві черевики. Завжди рожеві німецькі щоки зжовкли. Віяв осінній вітер, люди, мов листя, падали на вулицях. Дітей обманювали шматочками гумки — давали смоктати, щоб не плакали. Поліція патрулювала мости через річку, бо з них почали стрибати матері з немовлятами, щоб утопитися й таким чином покінчити з муками.

А потім зима, сніг. Мій сусіда, німець, професор-синолог, аби зігрітися, брав довгий пензлик і марудним далекосхідним способом намагався переписати якусь стародавню китайську пісеньку або котрийсь із висловів Конфуція. Кінчик пензлика, високо піднятий лікоть і серце вченого мали утворювати трикутник.

— У же за кілька хвилин,— казав він мені задоволено,— я зігріваюся, піт виступає під пахвами.