Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Визначальна прикмета роману — іронічне око автора, а разом з ним і Зорбаса, який завжди стежить за подіями і не дає авторові вдатися до псевдоромантичної сентиментальності. Та й гумору йому не позичати — гумор наповнює твір життєдайною силою.

Роман вийшов друком у 1946 р. і був перекладений та виданий одразу в кількох країнах. Французька академія присудила Казандзакісу премію за кращий твір іноземного автора. Антагонізм-тотожність героїв, особлива атмосфера твору забезпечили йому унікальне місце в світовій літературі.

У 1948 році вийшов другий роман Казандзакіса —«Христа розпинають знову», що мав не менший успіх, ніж перший. На його створенні, безперечно, позначився вплив Гоголя, зокрема роману «Мертві душі». Деякі грецькі літературознавці вказують на те, що образ скнари Ладаса багато чим нагадує образ Плюшкіна.

Перед читачем розгортається картина грецького села в глибині Малої Азії, можливо, часів греко-турецької війни 1919—1922 рр., яка закінчилася для Греції так званою «Малоазійською катастрофою». В цьому селі, що зветься Ліковрісі («Вовча криниця»), на Великдень мали розіграти містерію про страждання й воскресіння сина божого. Роль Христа доручили виконати юному підпаску Манольосу, який поставився до свого завдання дуже серйозно. Коли над селом нависла загроза репресій з боку турецьких властей, саме Манольос, немов Христос, пожертвував своїм життям, щоб урятувати односельців.

Наступний роман Казандзакіса — «Остання спокуса» (1951) — продовжує тему Христа. За цей твір автора було відлучено від церкви. Невдовзі виходить друком «Святий з Ассізу» — роман про життя католицького святого Франціска Ассізького (1181 —1226), де знову діють герої-двійники — Франціск і Фрате Леоне.

Після звільнення Греції від фашистських окупантів Казандзакіс кидається у вир політики, прагнучи допомогти вітчизні, знекровленій боротьбою проти загарбників, а потім громадянською війною. Він стає одним із засновників Соціалістичного робітничого об’єднання, входить в уряд як міністр без портфеля, але невдовзі залишає цю посаду, побачивши неспроможність властей розв’язувати елементарні питання. На запрошення англійського уряду він виїжджає до Англії, де виступає перед відомими громадськими й політичними діячами, доводячи необхідність створити міжнародну «Організацію духу». Відтоді почалися роки вигнання письменника, роки невизнання на батьківщині і світової слави.

З Англії Казандзакіс на запрошення французького уряду їде до Франції читати лекції про Грецію, грецьку літературу й цивілізацію XX ст. Тут він починає працювати в ЮНЕСКО, прагнучи об’єднати інтелігенцію всіх країн, створити світовий форум інтелектуалів.

Двічі висунутий на здобуття Нобелівської премії, він не отримав її через перешкоди з боку грецького уряду та церкви.

Помер письменник на чужині в місті Фрайбурзі (ФРН) у 1957 р. Вигнанець, звинувачений у «більшовицькій пропаганді» (за роман «Христа розпинають знову»), відлучений від церкви, Казандзакіс повернувся на батьківщину мертвим, і народ віддав йому почесті як національному героєві. Його поховали на горі над рідним Іракліоном, поставивши на могилі камінь із словами письменника: «Я ні на що не сподіваюся, я нічого не боюся, я вільний».

Тетяна Чернишова

Від автора

Багато разів збирався я описати кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, старого робітника, якого я дуже любив.

У моєму житті найбільш благотворний вплив справили на мене мандри та мрії, тоді як люди, і живі, і мертві, надто мало допомогли мені в моїх шуканнях. Тож коли б мене запитали, хто з людей залишив найглибший слід у моїй душі, я, напевне, виділив би щонайбільше чотирьох: Гомера, Бергсона, Ніцше і Зорбаса.

Перший став для мене ясним, наче сонячне коло, спокійним оком, що осяває все суще своїм спасенним світлом; Бергсон звільнив мене від марних філософських мук, які замолоду шматували мою душу; Ніцше наділив мене новими муками і навчив гордо стрічати горе, знегоди й розпуку; Зорбас призвичаїв любити життя й не боятися смерті.