Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Коли б мені довелося сьогодні вибрати в усьому світі духовного проводиря, «гуру», як казали б на нього індійці, або «старця», як назвали б його ченці зі Святої Гори[1], я, напевне, вибрав би Зорбаса.

Я вибрав би його, бо саме він мав те, що потрібне такому собі книгогризові для спасіння душі: первісно гострий зір, який умить знаходить, мов стріла в високості, щось собі на поживу; я вибрав би його, бо саме він мав ту творчу, щоранку оновлювану наївність, котра завжди бачить усе ніби вперше й надає непорочності одвічним буденним речам: повітрю, морю, вогню, жінці, хлібу, саме він мав упевнену руку, вразливе серце, а також мужність брати на кпини власну душу, неначе жила в ньому сила вища за саму душу, і, нарешті, саме він мав той нестримний розгонистий сміх, що йшов із якихось глибин, незмірно глибших від людського єства, сміх, який у критичні хвилини рятівним двигтінням стрясав старечі груди Зорбаса і стугонів так, що міг би зруйнувати — і руйнував! — усі перепони: релігію, мораль, вітчизну,— перепони, які сама звела перед собою нужденна, полохлива людина, аби забезпечити собі спокійне животіння.

Коли я думаю, якими глевтяками напихали мене стільки років книжки й учителі, щоб наситити зголоднілу душу, і яким левино сміливим мисленням замість тих глевтяків наснажив мене за кілька місяців Зорбас, я ледве стримую біль і гнів. Прикро, але життя моє пішло намарне: я надто пізно зустрівся з цим «старцем» і з того природнього, що могло ще вціліти в моєму серці, вціліла мізерія. Великого повороту, перегрупування по всьому фронту, «спалаху» і «оновлення» не сталося. Було вже надто пізно. Тому Зорбас, замість того, щоб стати для мене високим і владним взірцем життя, опустився до звичайної літературної теми, аби дати мені змогу нашкрябати добру паку паперу.

Цей гіркий дар — обертати життя на мистецтво — виявляється згубним для багатьох невситимих душ. Адже коли могутня пристрасть, шукаючи виходу, вирветься з грудей, тоді душа, полегшено зітхнувши й угамувавшись, уже не прагне відчути боротьбу плоті з плоттю, бо не поринає в діяльне життя, а тільки втішається, спостерігаючи, як ота її вивільнена пристрасть кільцями диму тане в повітрі.