Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

На Європу насувалася друга світова війна. Казандзакіс, якому здавалося, що гіркий досвід убереже людство від нового безумства, мусив переглянути свої погляди на сучасну цивілізацію взагалі й на духовні цінності грецької інтелігенції зокрема. Коли на землю Греції прийшли німецькі фашисти, Казандзакіс усамітнюється на Егіні й розпочинає свою власну боротьбу за свій народ, боротьбу «не рушницею, а розумом», звернувшись до образу людини з народних глибин, воскрешаючи в уяві свого давнього друга, простого робітника Зорбаса. Це була боротьба творчості проти руїни, утвердження величі народу, його одвічної мудрості, яка не знає вищих цінностей над життя і свободу. Творячи цей образ, Казандзакіс переміг самого себе, спустившись із захмарних вершин великих символів, якими були для нього Одіссей, Будда, Конфуцій, Христос, у інший світ — світ реальний.

Ідея роману «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса» проста. Казандзакіс протиставляє людину, заглиблену в проблеми духу, людині, близькій до природи, й прагне розв’язати питання: чиє життя є істинним? що важливіше — думка чи дія, матерія чи дух?

Зорбас у романі — це вільний робітник, первісна в своїх бажаннях людина. Він не вивчав наук, але має жвавий, допитливий розум, багату уяву й глибокі почуття, що проявляються стихійно й здаються некерованими.

Письменник — другий герой твору, — з яким заприятелював Зорбас, це фаустівський тип, який намагається розгадати таємниці життя, замкнувшись у світі абстракцій. Його немовби гнітить величезна життєва енергія Зорбаса, і він скидається більше на тінь, ніж на живу людину.

Проте обидва ці образи є насправді двома іпостасями одного героя — самого автора. Розмови Зорбаса та його антипода —«хазяїна» — в романі є внутрішнім діалогом самого Казандзакіса, його боротьбою з самим собою, а весь роман — це його прощальна пісня з філософськими блуканнями, художнє переосмислення своїх колишніх ідей, перехід від «голих ідей» до втілення їх у плоть і кров земної людини.

У «Кумедних та лихих пригодах Алексіса Зорбаса» зосереджено цілий світ моральних, психологічних і метафізичних проблем. Перед читачем на маленькому клаптику землі постають і розв’язуються питання життя і смерті, любові й ненависті, війни і миру.

Емоційно наснажена оповідь, у якій вузловим моментам автор надає багатозначного змісту, раз по раз перетворюється в алегорію, у притчу про право людини на свободу й незалежність, на вільний вибір і власну оригінальність. І завжди в центрі такої алегорії стоїть Зорбас, діяльний і кмітливий, хитруватий і дотепний, людина з первісним світовідчуттям та з гідністю високорозвиненої духовної натури. Завдяки Казандзакісові Зорбас став символом грецького трудівника, який все в житті робить «з вогником» — і працює, і розважається, і кохає...

Зорбас — людина імпульсу. Йому здається протиприродним відмовляти собі в задоволенні пристрастей і бажань. Прогулявши гроші, які дав йому хазяїн на придбання лісу, він, однак, спокійнісінько вирушає до монастиря, де викриває розпусту серед ченців і злочин, що стався там. При цьому йому вдається не тільки не зіпсувати ні з ким стосунків, а ще й залагодити справу з лісом, зацікавивши ченців можливими прибутками. Ченці у творі Казандзакіса — розбещені ледачі потвори, а Зорбас — жива народна душа, творча й волелюбна; хитрощі живуть у ній поруч із наївністю й дитячою безпосередністю.

Він єдиний, хто ставиться із співчуттям, правда, дещо іронічним, до «ветерана» антитурецького повстання — мадам Органе, старої кокотки, що мала в своєму житті безліч чоловіків і серед них — чотирьох адміралів союзницьких флотів. Під старість вона лишилася самотньою, так і не налагодивши з жителями селища дружніх стосунків. За глибоким переконанням Зорбаса, чоловік мусить втішати кожну самітню жінку. Отож він, наче новітній Зевс, пестить бідолашну мадам Ортанс.

Автор скрізь наголошує, що Зорбас, селянин за походженням, має незмірно ширший світогляд, ніж люди, які оточують його. Для будь-якого життєвого явища у нього є своя оцінка, йому огидні завчені штампи у судженнях, стереотипи поведінки, він усе своє життя прагне бути незалежним і ладен піти на смерть, аніж принести в жертву власну свободу.

Дещо незрозумілими для нашого читача можуть бути сторінки, присвячені подіям на Закавказзі у перші роки Радянської влади. Річ у тім, що в 20-х роках у Туреччині знову, після «вірменської різанини», мали місце гоніння на християн. Релігійні фанатики, в тому числі й курдські, винищували понтійських греків. Цілі селища втікали за кордон, у Грузію. Радянський уряд дозволив грекам виїхати до Греції.

Треба сказати, що Зорбасові розповіді про своє спілкування з жіноцтвом на Кубані — це не стільки реальність, скільки неправильне уявлення західної публіки, в тому числі й самого Казандзакіса, про перші декрети Радянського уряду, зокрема про рівноправність жінок і чоловіків. Ці декрети ошелешували західних міщан своєю сміливістю, принаймні здавалися надто екзотичними. Пішли навіть чутки, що більшовики усуспільнюють жінок.