Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

Друг часто закліпав віями, знову глянув на мене і зрозумів, що я дуже переживаю, тому не посмів удатися до нашої улюбленої зброї — сміху та глузів...

— Добре,— мовив він.— Дай мені руку. Якщо хтось із нас опиниться в смертельній небезпеці...

І він примовк, наче засоромився. Адже ми з ним роками глузували зі всіляких метемпсихічних перельотів, скидаючи до одної ями вегетаріанців, спіритуалістів, теософів та всіляке чортовиння...

— Ну, то й що? — запитав я, намагаючись відгадати, що в нього крутиться на язиці.

— Вважай, що я пожартував,— відповів він поспіхом, щоб звільнитися від небезпечної фрази, в якій сам заплутався.— Якщо один з нас опиниться в смертельній небезпеці, хай так напружено думає про іншого, щоб той відчув, хоч би був хтозна як далеко... Згода?

Він спробував усміхнутися, але губи не слухались його, ніби скуті морозом.

— Згода,— сказав я.

Мій друг злякався, що його хвилювання стало занадто явним, тому швидко додав:

— Я, звичайно, не вірю в ці контакти душ на відстані...

— Байдуже,— пробурмотів я,— хай буде по-твоєму...

— Ну, добре, хай це буде просто як жарт. Згода?

— Згода,— знову відповів я.

Це були наші останні слова. Ми мовчки потисли один одному руку, наші пальці пристрасно сплелися, потім різко розірвалися, і я швидко пішов, не оглядаючись назад, немов за мною хтось гнався. Хотів був обернутися, щоб побачити друга востаннє, але стримався. «Не обертайся! — наказав я собі.— Годі!»

Душа людська вся в бруді, необроблена, неотесана, почуття в неї ще й досі неоковирні, примітивні, і нічого ясного й певного не може вона передбачити, бо якби передбачала, то наскільки інакшою була б оця наша розлука.

Ставало світліше, два ранки злилися в один, дороге обличчя мого друга — тепер я це бачив ясніше — стояло під дощем у портовому повітрі непорушне й печальне.

Скляні двері кав’ярні відчинилися, в них ввірвався рев моря, а з ним увійшов, широко розставляючи ноги, кремезний моряк з обвислими вусами. Залунали радісні голоси:

— Ласкаво просимо, капітане Лемонісе!

Я скрутився в своєму кутку і спробував знову заглибитися в свої спогади, але обличчя мого друга вже розпливалося в струменях дощу.

Капітан Лемоніс добув чотки й почав їх перебирати, спокійний, важкий і мовчазний. Я намагався ні на що не дивитись і нічого не слухати, щоб затримати видіння, яке вже майже зовсім розтануло. Щоб знову пережити той гнів, що спалахнув у мені — не гнів, а сором,— коли мій друг обізвав мене «бібліотечним пацюком». Він мав слушність!

Як це я, хто так любить життя, як я міг уже стільки років киснути в чорнилі! Мій друг у той день, у день розлуки, відкрив мені очі. Я зрадів; тепер я знаю свою біду, тож міг принаймні легше впоратися з нею. Тепер вона вже ніби перестала бути розпорошеною, безтілесною і невловимою, вона немовби обросла плоттю і мені тепер стало легко боротися з нею.

Різкі слова мого друга відлунювали в мені, і з тих пір я почав шукати приводу, щоб закинути папери й поринути в діяльне життя. Мені було гидко й соромно від того, що пацюк — цей бридкий гризун — став гербом мого духу. Нарешті місяць тому випала нагода: я найняв на крітському узбережжі Лівійського моря закинуту буровугільну шахту і тепер вирушав на Кріт, щоб жити між простих людей — робітників і селян, подалі від класу бібліотечних пацюків.

Я приготувався вирушати і був дуже схвильований, немовби ця моя подорож мала якийсь потаємний зміст; у душі я вирішив почати нове життя. «Досі, душе моя,— мовив я сам собі,— ти бачила тільки тінь і була тим сита. Тепер я веду тебе до плоті».

Все вже було готове; напередодні від’їзду, перебираючи свої папери, я знайшов незавершений рукопис. Взявши його в руки й перегортаючи сторінки, я завагався. Вже два роки я не знав спокою, всю душу мою виповнила одна-єдина пристрасть: Будда. Я чув, як він проріс у мені, мов зерня, як сотає з мене соки, живиться ними й зав’язує плід. Він ріс, ворушився й починав стукати в груди, шукаючи виходу. І тепер я не міг викинути його, хоч умри — не міг. Було вже надто пізно для такого духовного аборту.

Якоїсь миті, коли я отак тримав рукопис і вагався, в повітрі вималювалась іронічна і водночас лагідна посмішка мого друга. «Я візьму! — сказав я сердито.— Я не боюсь, я візьму, не смійся!» Дбайливо загорнувши рукопис, ніби немовля в пелюшку, я взяв його з собою.

Капітан Лемоніс загудів хрипким голосом. Я прислухався: він розповідав про нечистих духів, що серед бурі обсіли щогли його корабля, мов полум’я.

— М’які, слизькі, хапаєш їх,— і твої руки починають світитися. Я вимазав ними вуса, то всю ніч світився, як диявол. Ну, так ось, вода залила корабель, вугілля, яким я навантажився, намокло, стало важке. Корабель почав хилитися на бік, але господь прийшов на поміч — послав блискавку, верх борта знесло, море злизало вугілля. Корабель полегшав, вирівнявся, і я врятувався. Тепер усе позаду!