Нікос Казандзакіс. Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса

— Зорбасе,— мовив я, ледве стримавшись, щоб не схопити його за руку.— Зорбасе, я згоден: беру тебе з собою. Я маю на Кріті буровугільну шахту, будеш у мене наглядачем над робітниками. А вечорами лежатимемо на піску — ні жінки, ні дітей, ні собаки я не маю,— будемо разом їсти й пити. А потім ти гратимеш на сандурі.

— Тільки коли матиму настрій, чуєш? Коли матиму настрій! Працюватиму скільки хочеш — тут я твій раб! А сандур — то зовсім інша річ. То дикий звір, йому потрібна свобода. Як матиму настрій, то гратиму, ще й співатиму. І танцюватиму зейбекіко, хасапіко, пендозалі[10] але треба — затям це раз і назавжди! — щоб я мав настрій. Тут між нами повинна бути повна ясність; будеш мене примушувати — втратиш мене. У цих справах я, аби ти знав, людина.

— Людина? Що ти цим хочеш сказати?

— А от що: вільний.

— Хазяїне,— гукнув я,— ще один ром!

— Два рома! — озвався й Зорбас.— Вип’єш і ти, почаркуємося. Чай рому не сват, питимеш і ти ром. Щоб вигоріло сватання.

Ми почаркувалися; вже майже зовсім розвиднілося. Гудів пароплав. Увійшов човняр, який переправив на нього мої валізи, і махнув мені рукою — пора! Я підвівся, торкнув плече Зорбаса і сказав:

— Ходімо, хай нам бог помагає!

— І диявол! — тихо додав Зорбас.

Він нагнувся, взяв сандур під пахву, відчинив двері й вийшов перший.

Море, лагідний осінній день, облиті сяйвом острови, ледь прикрита легким серпанком дрібного дощику безсмертна нагота Еллади. «Щасливий той,— думав я,— хто спромігся хоч раз у житті пропливти Егейським морем».

Багато що дає втіху на цьому світі — жінки, плоди, ідеї, але я певен, ніщо не дає людському серцю такого раювання, як линути погожої днини цим морем, вишіптуючи назви островів.

Більше ніде так спокійно й легко не переходиш із дійсності в мрію: тануть межі світу, а щогли кораблів, хоч би й геть старезних, викидають пагони виноградної лози й укриваються гронами; таки справді, тут, у Греції, на поклик спраглої душі розквітає диво.

Опівдні дощик перестав накрапати, крізь хмари проглянуло свіже, лагідне, щойно викупане сонце й почало пестити промінням свої укохані води й землі.

Я стояв на носі пароплава й милувався дивом, що розгорнулося переді мною аж до крайнеба, але ж не міг забути, що там, унизу, у трюмі хитрющі пройди — греки: жадібні очі, мізки торгашів, там міщанські сварки, розстроєне піаніно, пихаті жовчні пліткарки — одне слово, важке, одноманітне провінційне безглуздя.

Хотілося вхопити пароплав обома руками, занурити його в море, добре струсонути, аби висипалась уся ота смердюча живність — люди, миші, блощиці,— і знову пустити по хвилях, спорожнілий і чистий.

Але потім знову мною опановувало якесь співчуття, співчуття буддійське, холодне, ніби висновок складних метафізичних роздумів, співчуття не лише до людей, а й до всього світу, який бореться, волає, плаче, сподівається й не бачить, що все довкола — то тільки фантасмагорія великого Нічого; співчуття і до греків, і до пароплава, і до моря, і до себе, і до буровугільної шахти, і до рукопису «Будди» — до всіх оцих марних сполучень світла й тіні, що рано чи пізно розпадаються й лишають по собі тільки сморід у повітрі.

Я дивився на Зорбаса, геть зблідлого від морської хвороби,— набурмосений, він згорбився на бухті линви на носі пароплава. Понюхавши лимон, Зорбас наставив вухо до двох пасажирів: один гаряче захищав короля, другий — Венізелоса[11]... Зорбас похитав головою, сплюнув і презирливо пробурмотів:

— Давнє політиканство!

— А що воно таке —«давнє політиканство», Зорбасе?

— Та все оце: королі, демократія, депутати, сваволя!

У Зорбасовій голові сучасне перетворилося на стародавнє, неначе віджило в ньому вже хтозна-коли. Певно, для нього й телеграф, і пароплав, і залізниця, і сьогоднішня мораль, і релігія теж мали бути давнім політиканством. Бо Зорбасова душа далеко випереджала світ.

Висвистували троси на щоглах, береги танцювали, жінки стали жовті, як віск. Вони склали зброю — всі оті креми, шпильки, гребінчики,— їхні губи поблідли, нігті посиніли. Облиняли сороки, погубили чуже пір’я — стрічки, штучні вії, фальшиві родимки, бюстгальтери,— і як бачиш їх отакими, коли їх тягне блювати, відчуваєш водночас огиду й велике співчуття до них.

Зжовк і Зорбас, позеленів, а його блискучі очі помутніли. Тільки надвечір погляд його прояснів, він простяг руку, показав на двох великих дельфінів, що вистрибували з води, граючи в перегони з пароплавом, і радісно вигукнув:

— Дельфіни!

І лише тоді я помітив, що вказівний палець його лівої руки був відтятий майже до половини.

— Що сталося з твоїм пальцем, Зорбасе? — скрикнув я.

— Нічого! — відповів він, ображений, що я не зрадів дельфінам так, як мав би зрадіти.

— Відрізало в якійсь машині? — не відступав я.

— Та яка там машина! Я сам його відрізав.

— Сам? Навіщо?